Дитячий обід
— Ти…
Як я з’явився в дверях Збройової
лавки разом з Рафталією, Дядько цілком згубив дар мови. Звісно ж, щоб вона
могла ефективно битися… їй потрібен засіб нападу. Втім безглуздо було б не
купляти їй зброї.
— Дай-но для неї яку-небудь зброю в межах
шести срібних монет.
— Ха-а-а… — власник лавки протяжно зітхнув.
— Звинувачувати в цьому цю країну, чи ти вже був зіпсований… Ех, гаразд, скільки
казав там, шість?
— І ще, в тебе непотрібна одежа ще
залишилась, і щось, на кшталт того плаща?
— …Так, залишилась. Додам задаром, —
пробурмотів Дядько із сумом в голосі, виклавши перед нами декілька кинджалів.
—
Якщо шість срібних, то щось із цього.
Тут були кинджали з міді, бронзи та заліза.
Схоже, що на вартість впливає й розмір руків’я. Я змусив Рафталію по декілька
разів потримати кожен кинджал, згодом вибравши для неї якомога зручніший.
— Цей згодиться.
Рафталія з кинджалом у руках і блідим
обличчям спостерігала за мною і Дядьком.
— Ось, плащ і інша одежа.
Він доволі по-грубому сунув згорток мені
в руки та провів нас до роздягальні. Я забрав у Рафталії кинджал й велів їй надягти
даровану одежу. Рафталія похитуючись увійшла до роздягальні, не припиняючи
кашляти, згодом вийшла вже перевдягненою.
— Все ще брудна… в річці її помитися змусити,
чи що?
На межі лугів протікала ріка. Ця ріка,
що проклала собі путь через всю країну, була дочірнім рукавом іншої – он при
ній я останнім часом і влаштувався. Це місце чудове хоча б тому, що тут можна
рибалити й готувати, що наловив. Ловити її доводиться голіруч, і деяка кількість
пійманої риби була поглинена Щитом, у результаті тепер я маю Риб’ячий Щит і
Уміння Рибальства 1.
Перевдягнута Рафталія мовчки підійшла
до мене. Здається, вона втямила, що непокора спричинить за собою біль. Я сів
навпочіпки, так, щоб опинитися врівень з її очима, й сказав їй:
— Відтак, Рафталіє, це твоя зброя. Я
змушуватиму тебе битися з монстрами. Ти розумієш мене?
— …
В очах Рафталії таївся страх, утім вона
все ж кивнула у відповідь. У випадку супротиву її спіткав би біль.
— Тоді вбий своїм кинджалом…
Я показав Рафталії одного з оранжевих
шарів, що вчепилися в мене під плащем, і витягнув його.
— …цю твар.
— Хі-і?! — неочікувано зустрівшись з
монстром, Рафталія шоковано закричала й упустила кинджал.
— Е… Н-…ні.
— Це наказ. Виконуй.
— Н-, ні…
Рафталія швиденько захитала головою. І
за цим наступив різкий біль, викликаний порушенням умов рабського клейма.
— Гх…
— Ну ж бо, від того, що ти його не ріжеш,
тобі ж гірше буде.
— Кхо… Кхо!
Її обличчя спотворилось від болю, втім
вона твердо стиснула руками зброю.
— Хлопче…
Дядько, ставши свідком нашої
маленької сценки, отетерів, що аж не в силах нічого виказати. Рафталія остаточно
зважилась на удар і встромила ніж у зад оранжевому шарові, що вчепився в мене.
Бом…
— Слабко! Бий сильніше!
— …?! Ха!
Хоч Рафталія й перелякалася, коли пружкий
шар відхилив її атаку, але вона тут же, не припиняючи руху, нанесла ще один
удар.
Хлоп!
Шар гучно луснув.
[EXP 1↑]
Я вперше побачив Спливаюче Вікно, на якому
вказувалося, що мій союзник здолав ворога. І знову в мені скипів гнів. Це стерво!
Вона настільки не збиралась бути моєю союзницею, що навіть не об’єдналася зі
мною в Групу через систему?
— Чудово, ти добре попрацювала.
Я погладив Рафталію по голові. А вона
глянула на мене спантеличено.
— Чудово, наступним буде цей.
Вже тиждень минув з тих пір, як у мене
вчепився найсильніший з шарів, з якими я стикався. Я схопив його й виставив так
само, як попереднього. Червоний шар не жер і не пив вже тижня, і, судячи з його
вигляду, значно ослаб. У такому стані він, скоріш за все, не витримав би атаки
й кволої дівчинки 1-го Рівня. Рафталія, вже з більш упевненим поглядом, кивнула
й устромила ніж у задню половину бідолахи.
Хлоп!
[EXP 1↑]
[Супутник: EXP 6↑]
Саме зараз піктограма «кашель»
привернула мою увагу.
— Добре, бачу, битися ти можеш. Ходімо.
— Кха…
Виконуючи мої накази, Рафталія
обклала зброю навколо талії й слухняно пішла за мною.
— А… агов. Дай-но мені дещо сказати,
— пробурмотів Дядько, похмуро вирячившись на мене.
— І що ж?
— Ти. Нізащо. Не помреш своєю смертю.
— Я чистосердечно приймаю твою хвальбу,
— відповів я докором на докір.
Хутко прямуючи до лугів, я помітив
безліч торгових наметів уздовж дороги, що простягалися усією вулицею. Рафталія йшла
обабіч, трималась за руку та із неспокоєм поглядала на міські краєвиди. Від продуктових
лавок доходили приємні пахощі. Після всіх придбань у мене лишилося всього три
срібні монети… Але я, хіба що, трохи зголоднів.
Ур-р-р… Зі сторони Рафталії донісся звук буркотіння.
— Ах!
Вона відвела погляд і замотала головою,
з усіх сил заперечуючи дійсність. Я замислився, чому вона так реагує. Якщо
зараз Рафталії бракуватиме сил битися з ворогами – у найближчий я не матиму
доходу. Тупий кинджал – марний кинджал. Будучи голодною, вона не зможе належно
зібратися силами. Я підшукав нам підходящу за кошторисом їдальню, й ми попрямували
туди.
— Ласкаво… просимо!
Кельнер, незадоволений, очевидно, нашою
нечепурністю, провів нас до столу. На шляху вона невпинно дивилася на батьків із
дитиною за одним зі столиків. Точніше, дивилася на те, як дитина ласо їсть дещо,
схоже на дитячий обід, із заздрістю посмоктуючи пальця. Певен, вона хоче такий
же. Ми облаштувалися на своїх місцях і хутко зробили замовлення, поки кельнер
не втік.
— Гаразд, мені найдешевше, що є в
стравописі, а цій малій леді те ж, що в тієї дитини.
— ?!
Рафталія глянула на мене з чистим
подивом. Що я такого неочікуваного зробив?
— Прийнято. З вас дев’ять мідних
монет.
— Ось, — я дав одну срібну, кельнер повернув
мені решту.
Очікуючи наш обід, я неквапливо огледів
їдальню… Немало людей шепотілося, дивлячись в мою сторону. Дідько, який же цей інший
світ огидливий.
— Чо…му?
— М?
Почувши голос Рафталії, я знов перевів
на неї погляд. І вона знову здивовано витріщалася на мене.
— На чолі написано, що ти голодна. Чи
ти щось інше хотіла?
Рафталія хутчіше замотала головою.
Досить лупою трясти.
— Чо… му Ви… дозволяєте мені таке їсти?
— Я сказав же, в тебе на лиці було
написано, що ти його бажаєш.
— Але…
Та чого вона так впирається?
— У будь-якому разі, їж і
поправляйся. Сухоребрі діти довго не живуть.
Звісно, адже я тільки-но купив нового
раба, і я не дозволю їй померти в мене на руках, щонайменше, поки вона не
окупить себе з лихвою.
— Перепрошую за очікування.
Наше замовлення нарешті принесли. Я
поставив перед Рафталією дитячий обід, а сам потягнувся до свого «рису з
беконом». Так. Смаку все ж таки не було.
— …
Рафталія, боячись здригнутися, вирячилась
скляним поглядом на дитячий обід.
— Ти що, не будеш?
— Мені справді можна?..
— Ох… та можна-можна, їж уже.
Від мого дозволу її обличчя трохи викривилося.
— Добре.
Рафталія боязко почала
поїдати свій дитячий обід… голіруч. Ну, що ж тут удієш, вона росла у досить суворих
умовах. І, здається, я знову поростаю плітками. Хоча, мене це вже не хвилює, чуткою
більше, чуткою менше. Рафталія дуже сумлінно тримала в руці прапорець, що стояв
на верхівці рисової пагорка. Вона їла, не звертаючи уваги ні на що інше. За обідом
зі своєю рабинею я міркував щодо подальшого плану дій.
Немає коментарів:
Дописати коментар