Пообіцяй мені, що так буде завше. Розділ 2. День другий

Зранку Сакура встала раніше від усіх і вже збирає все необхідне до майбутньої гаївки, що вона її кожного року влаштовує для своєї крихітки в честь її Дня народження. Це вже своєрідний маленький звичай; зважаючи на все, Сараді цей звичай дуже подобається. Це один із небагатьох днів у році, котрий жінка може присвятити своїй любій доньці. Поглядівши на годинник, Сакура осягнула, що пора вже будити Сараду, і, прихопивши подаруночок, піднялася вгору, в дитячу кімнату.

Тим часом, гейби відчуває прихід матері, дівчинка вже прокинулася, солодко потягується у білосніжному ліжечку. Сарада звикла вставати доволі рано, тому зараз їй це до снаги. Охайно відчинивши двері, Сакура побачила доньку, що позіхає, і не могла не всміхнутися. Наразі Сарада нагадує маленького милого кошеня.

— Сонечку моє! Вже прокинулася?

— Мамо!

Всеохопна місія. Розділ 21

Я дивлюсь, як Пейн спускається на повітряній кульці з неба і приземляється за Дандзовою спиною. Потім зі словами «ти всіх задовбав» перерізає тому горлянку.

— Чому? Я ж хотів… любові, — процідив Шімура.

Тут з усіх сторін вискочили ОПТУ Листви. І закружляли, мов у вальсі, і почали наспівувати:

Іди геть, виходку – ми не любим тебе!

Іди геть, виходку – ми не любим тебе!

Всеохопна місія. Розділ 20

Два дні по трагічних подіях. Осідок Хокаґе. Хірудзен Сарутобі втомлено відкинувся на спинку крісла. Це був напружений час. Так, стільки всього зробити, владнати, заспокоїти кланових очільників, відкупні Учіхам надати, показувати турботу о постраждалих… Третій дуже хоче зараз усе кинути й піти на місії… рангу D! О так, ніяких оплут, убивств, лицемірства – просто сапати грядки. І чого ґеніни так бідкаються на ці завдання?! Це ж рай!

Але найбільше головного болю завдав джінчюрікі, як самим фактом заступництва… та й тим, як усе збіглося. А те, як збіглося, Хірудзен пречудово бачить. Ні, ну треба ж було їм усім невдало зіткнутися в гаю? Так і ти фактом, що той вирішив пофонтанувати чакрою Лиса! Знав би він, як тяжко було його прикрити, щоби цього ніхто не помітив!

Всеохопна місія. Розділ 19

— Юначе, Ви нічого не хочете мені розповісти? — суворо заговорила Юуґао, коли я зайшов у кухню. Хітомі насилу вдає, що її тут нема, але погляду віє схваленням. До того ж не стосовно мене.

— А… Доброго ранку, пані Юуґао, пані Хітомі! — всміхнувся по-канонічному.

— Доброго. А тепер вернімось до твоєї вчорашньої обіцянки нікуди не ходити, — похмуро каже та.

Хм, міркую льогічно – навряд чи Хітомі розповіла цій особі, що я кудись ходив. І принесла мене опісля втрати свідомости радше за все теж Хітомі. Тоді… прості підозри? Спробую розвіяти. Не дарма я маю таке прокачане «Красномовство».

— То я нікуди не виходив. Усеньку ніч отут провів. — Чесно і щиро кажу.

— Всеньку ніч? — якось підозріло примружила очі Удзукі, яка ввійшла в улогу виховательки. І щось мені її тон не подобається, але почав же…

Всеохопна місія. Розділ 18

Ранок почався для мене з новини про те, що Ітачі покинув Селище. А взнав я це… від самого Ітачі, який сидить на моїм підвіконні.

— Чому? — цікавлюсь негучно.

— Я втомився. Просто-от утомився. Мало мені місій і того, що в голові чортзна-що творилося, так іще зараз каша. А булої поваги до Селища чи клану я не відчуваю. Селище вже за все мені відплатило, а кланові я борг віддав учора сповна, головним чином стоячи проти того одноокого. Тож отепер я маю тільки купу боргів, але вже якось визначимось. Інколи буду заглядати, брата перевіряти, та й узагалі сім’ю навіщати. А так прихоплю одну особу, та й засядемо в глушині. Жодних оплут, місій, убивств. — Учіха мрійливо заплющив очі.

Всеохопна місія. Розділ 17

З моменту зарахування до Училища минуло чимало часу: чотириста один день, сімнадцять годин і дві хвилини. Все правильно, до вирізання клану Учіха лишилося сорок хвилин. І зараз я несуся вулицею. Розумію, що не встигаю. Я не маю пляну, нічого не маю. І якось одного разу я видів цього Ітачі… Навіть якщо він буде там один, я йому не суперник. Ні, відразу не приб’є. Звісно ж, якщо чимось потужним не прикладе. Але я також мало чого можу йому зробити. Хіба що понервувати – витримаю кілька ударів, замість одного копняка.

Варто пригадати, що впродовж цього року багато чого трапилося. Бодай те, що із сімдесяти дітей в авдиторії лишилося тільки п’ятдесят з гаком. Гаразд, майже шістдесят. Хоча мені цікавенько, чом у каноні дійшли випуску так мало команд? Гаразд, що до відсіву й іншого все зрозуміло. Але не вірю я, що до випуску доповзло лише двадцять-тридцять чоловік!

Всеохопна місія. Розділ 16

І все ж таки найепічнішою стала поява Саске в авдиторії. Він прийшов останнім, ледве волочить ноги, і коли доповз до останньої парти трошки праворуч од нас, буквально гепнувся на вільне місце. Здається, в мене з тріском порвався шаблон.

— Гей, задохлику, ти чого? — противно поскрипівши партою, повернув прямо по ній лице Кіба в бік Саске.

— Мене… погодився… потренувати… брат! Потренував… — зійшов для відповіді й навіть не помітив «задохлика» бідолаха.

І сміх, і гріх. Пригадую, як той у каноні бігав за своїм братом і діставав відмови. А тут той вирішив разочок погодитись. Мабуть, віднайшов час. Начебто іронічно, треба реготати, але сил нема, та й деяка одностайність мученика не дає цього зробити.

Всеохопна місія. Розділ 15

Перед початком церемонії я встиг побалакати з Кібою, Іно, Саєю й Аєю. Хітомі майже не контактувала з дорослими, на відміну від усіх інших, де навіть сирітські вихователі у свої гуртки збивались.

Навдивовижу, до мене підійшла привітатися Сакура, а потім, відважившись, і один клубок каваю на ніжках – Ханабі. У той же час Хінати вистачило всього лиш на кілька слів Кібі, а на інших вона особливо уваги не звернула. Н-так, канон помахав рученькою, та не до кінця.

Якось так вийшло, що під час церемонії всі немовби стали по погоджених місцях: кланові поближче до виступаючого з промовою Хокаґе, некланові за ними впереміш. А в сторонці ми з Хітомі. І якось мене напружують дивні погляди в наш бік від Третього й удоволений Дандзів. Щоправда, з Шімури і не скажеш, що він удоволений. Але печінкою чую та й годі.

Всеохопна місія. Розділ 14

Я стою перед моїм саморобним тренувальним опудалом. Кілька подихів – розум вільний. Звичні, летючі кроки вперед, і до цього спокійне Чі мовби вибухає. Шість нападів, два з яких я вже завдаю відламкам дерев’яного манекена, котрі розлітаються.

Трохи морщуся – знову не розрахував. Морщуся повторно – прийом занадто потужний, один із ударів пошкодив руку. Треба більше працювати із Чі, розподіляти рівномірно.

Відчуваю наближення матері. Так, уже світанок, надто захопився тренуванням. Можна вирушати в поле, їжа мені не так потрібна, хай краще батько з матір’ю їстимуть побільше, а я почну обробляти нашу ділянку. Чі – мов кров, сила й душа нашого світу, вона єсть усюди і в усьому. І поки я в злагоді зі світом, низинний харч мені не потрібен.

Всеохопна місія. Розділ 13

Дідько. Не знаю, як це означити. Хоч моя супутниця «недокорінець», та торгується вона гейби звір. Тож од виділених мені коштів лишилася добра половина… Гаразд, третина, при тім, що я став щасливим власником квартири з двома кімнатами, у набагато благополучнішім районі. Та й сама квартира на перший погляд хороша! А, вичленивши ще з минулої, де може бути вбита якість, я перевірив усе. І не віднайшовши вад, хоча б прихованих, заробив схвалення і ще 2% від дівчини!

І після покупки вона влаштувала мені справжнісіньку трощепробу: прогнала по всьому, що я бачив і чув, з розбором моїх пропонов… Мене що, в торгаша готують? Хоча маю визнати, «Красномовство» різко підскочило після такого вроку… Як і стосунки з цією особою, яка назвалася Цуру. Еге ж, «знадіб» – гарне ім’я. Тільки-от в рядку такого імені нема.