Та, кого нарекли рабом
Раз, два, три… За два тижні всього
сорок срібних монет. Виходить, я повернув всі гроші, що жбурнув у того списейолопа,
іще й зі сторицею.
Це все безглуздо. Доведеться визнати,
що з такою силою атаки далі я не просунусь. Шкоди я все ж не отримував, і спробував
одного разу сходити до лісу.
***
Як він там звався, Червоний Шар? При
спробі вдарити голіруч рука оніміла, немов від удару об стіну. Я духопелив його
півгодини, але не було схоже, що він збирався гинути.
***
До речі, за ці два тижня я дістався
4-го Рівня. Не уявляю, якого Рівня тепер ті інші троє наволочей.
Червоний Шар невпинно намагався розгризти
мою руку. З того походу в ліс вже минув тиждень? Може, варто спробувати ще раз.
БАМ!
— Ех…
Все марно. Мені бракує сили атаки. Оскільки
мені її бракує, я не зможу гатити монстрів. Не зможу гатити – не отримуватиму поїнтів
Досвіду. Не отримуватиму Досвіду – бракуватиме сили атаки. Це ж кляте замкнуте коло.
***
Вийшовши з таверни, я пішов
провулком, що вів до лугу. Однак, сьогоднішній день завершувався інакше, аніж минулі…
— Схоже, Ви втрапили в скрутне
становище.
— М?
Мене зупинив дивний чоловік,
одягнений, очевидно в шовкові, фрак і циліндер. Як сказати, він якийсь ексцентричний
і доволі пухкий, в надміру великих сонцезахисних окулярах. Дуже дивний. Він напрочуд
виділяється на цьому середньовічному фоні, і явно на ньому виглядає недоречно.
Краще просто проігнорувати його.
— «Мені бракує робочих рук»…
В яблучко! Точнісіньке попадання у найслабше
місце.
— «Я не можу перемогти жодного
монстра»…
Він такий тип, що попри все
продовжував балакати:
— Якщо це про Вас, шановний, то для
Вас я маю…
— Пропозицію щодо найманців? Дякую,
не варто.
Я не маю часу панькатися з покидьками,
що тільки про наживу й думають.
— Найманців? Ні-ні, я зовсім не пропоную
настільки незручних послуг.
— Хо… тоді що запропонуєш?
Дивак хвацько наблизився впритул до мене
й запитав:
— Ви зацікавилися?
— Не підходь так близько! Гидко.
— Ху-ху-ху, мені подобається такий погляд.
Я скажу вам!.. — бундючно заявив дивацький пан, розмахуючи тростиною. — Рабів,
звісно ж.
— Рабів?
— Так, рабів.
«Рабство — система, де певних людей примушують
до праці та розглядають їх як майно. Рабів можна утримувати проти їх волі; вони
позбавлені основних свобод, таких як переміщення, компенсація за труд і відмова
від роботи». Так, здається, було написано на сторінці у Вікіпедії. Тож в цьому світі
існує работоргівля. Отакої.
— Чому б я хотів раба?
— Він не зрадить.
Клац…
— На рабів накладається потужне закляття.
Таке, що вони можуть поплатитися життям, якщо наважаться піти проти свого
господаря.
— Ого…
Вельми цікаво. Смерть за непослух. Дійсно,
мені як раз потрібен трудар, що не намагатиметься скористатися мною та не вигадував
би всяких підлостей. Мені бракує сили атаки, тому доведеться шукати союзників. Але
всі вони — запроданці, утримання яких я не можу собі дозволити. Але раб не може
зрадити, бо для нього це означатиме загибель.
— Яка Ваша одповідь?
— Подивімося.
Посміхнувшись, работорговець повів
мене за собою.
***
Деякий час ми йшли провулками. А в темряви
цієї країни глибокі коріння. Заглибившись у темну напівприховану вулицю, ми підійшли
до споруди, що схожа на цирковий шатер.
— Прошу, пане Герою.
— Угу.
Хода работорговця здається дещо моторошною.
Як би описати його кроки? Він пересувався ніби прискоками, але геть довгими. Як
я й припускав, він повів мене усередину.
— Тепер про всяк випадок скажу: якщо
замислив одурити мене…
— Мене чекає нашуміле «Вивільнення
Шарів», чи не так? Плануєте втекти в сум’ятті?
Хех… так он як вони це прозвали. Ну,
це доволі зручний спосіб покарання телепнів. Так що така слава цілком
обміркована.
— Був один клієнт, який висловив бажання
мати в якості раба героя. Розглянувши таку можливість, я мав намір підійти до пана
Героя з такою пропозицією, але потім передумав. О так.
— Га?
— Ви маєте всі задатки вдатного
клієнта, як у покладному, так і у відкидному сенсах.
— Що ти маєш на увазі?
— Хтозна. А Ви як вважаєте?
Якийсь цей работорговець ковзкий.
Чого він від мене очікує?
Важка брама вільжоцирку із гуркотом розчинилась.
— О…
Тьмяне освітлення й легкий гниючий
сморід. Завдяки різкому звірячому смороду я впевнився, що тутешня місцина не надто
чиста. У багаточисельних клітках звивалися й корчились людиноподібні тіні.
— Отже, я рекомендую Вам цього.
Я підійшов ближче до клітки й глянув,
що там.
— Гр-р-р-р-р-р… ГР-РАР!
— Це ж не людина, так?
Істота всередині клітки почасти
нагадувала людину, але мала ікла, кігті й волохату пику.
— Це джуджін. Але, принаймні
технічно, він класифікується як людина.
— Отже, джуджін.
Цей вид почасти трапляється у
фентезі, хоча здебільшого як вороже налаштоване чудовисько.
— Я призваний герой, тому не надто
обізнаний щодо цього світу. Розкажи детальніше.
На відміну від тих трьох наволочей, я
про цей світ нічого не знаю, беручи до уваги загальновідомі факти.
Безсумнівно, в місті я бачив
декількох людей із собачими чи котячими вухами. Їх вигляд завжди наштовхує на
думку, що це й справді фентезійний світ.
— В королівстві Мелромарк сповідують
перевагу людей, що робить проживання аджінів і джуджінів тут украй ускладненим.
— Хех…
Я, звісно, іноді помічаю таких осіб, але
вони завше або мандрівні торговці, або завзяті авантюристи. Інакше кажучи,
через утиск вони не можуть віднайти належної роботи.
— Отже, що ж таке аджіни та джуджіни?
— Аджіни дуже схожі на людей, але
мають певні виняткові нелюдські риси. Джуджіни ж мають із людьми ще менше
схожості. О так.
— Ясно, тобто вони належать до однієї
категорії.
— Вірно. Оскільки, як вважається, напівлюди,
аджіни й джуджіни, тісно споріднені з монстрами, вони мають клопоти із
проживанням у цій державі. Тому їх часто використовують у якості рабів.
Кожне суспільство має свою темну
сторону. Якщо це суспільство переконане в нелюдськості цих істот, то іншого
настільки ж зручного створіння просто немає.
— Також Ви можете покарати раба…
Работорговець клацнув пальцями. В його
руці з’явився магічний круг, подібний до імплантованого у груднину того
вовкулаки засвітився.
— ҐРААААААРРР! ҐХААААА!
Вовкулака схопився за груднину й скорчився
від болю. Коли работорговець знову клацнув пальцями, магічний круг зник.
— …одною простою дією, як Ви могли побачити.
— Дуже зручне закляття, — прошепотів
я, споглядаючи, як вовкулака перевернувся на спину. — Я теж зможу його використовувати?
— Звісно. Ви зможете змінити пускову дію,
так що Вам не буде обов’язково клацати пальцями! Також можна налаштувати її
через магію Статусу.
— Зрозуміло…
Які все-таки зручні варіанти
налаштувань.
— Однак для нанесення ритуального
закляття необхідна певна інформація, що належить Вам.
— Щоб воно не переплутало з командою іншого
власника?
— Вашу кмітливість можна високо оцінити.
Работорговець грізно посміхнувся.
Дивак та й годі…
— Гаразд, скільки він коштує?
— Як Ви розумієте, цей вервульф здібний
в бою…
Напевно чутки про моє ставлення до грошей
ще не встигли забутися; невиразним обманом мене купити не змусиш.
— Як Вам ціна в п’ятнадцять золотих
монет?
— Не знаю, які зараз ціни на ринку… але,
сподіваюсь, ціна достатньо скромна?
Одна золота монета еквівалентна сотні
срібних. Король дав нам грошей дріб’язком не просто так. Беручи до уваги високу
вартість золотої монети, її вкрай складно розміняти. Міські лавки здебільшого
користуються срібними монетами, оскільки вони найрозповсюдженіші в якості валюти.
— Ну звісно ж.
Работорговець відповів на мій пильний
погляд посмішкою.
— Ти навмисно показав мені його, знаючи,
що я не зможу собі таке дозволити, чи не так?
— Так. Одного прекрасного дня Ви
станете видатною людиною, і на буде ніяково, якщо Ви не будете обізнані про
наші високі стандарти. Ми не можем собі дозволити, щоб який-небудь некомпетентний
торговець продав Вам товар низької якості.
Так чи інакше, він своєрідний тип.
— Це Статус раба, для Вашого
інформування.
Работорговець показав мені невеликий
кристал. Переді мною засвітилась піктограма й з’явилися слова.
[ Бойовий
раб Lv.
75 | Раса: вервульф ]
Також там були відображені його навички
та техніки. Сімдесят п’ятий… Маже вдвадцятеро вищий за мій Рівень. Наскільки легко підуть справи з кимось настільки
ж сильним під моїм командуванням? Зараз він, вірогідно, сильніше будь-якого
героя. Хоча якщо б мене спитали, чи вартий він таких затрат, я засумнівався б. Та
й узагалі він виглядає не надто здоровим, і навіть якби він слухався моїх наказів,
то в інший час він просто заважав би. Очевидно, його ціна бере до уваги знижку
за «незручності».
— Раніше він бився в Колізеї. Коли він
був виторений зі зламаними руками та ногами, я підібрав його.
— Он як.
Тож це послаблений зразок. Слабкий, незважаючи
на свій Рівень.
— Тепер, коли Ви побачили найкраще, що
ми можемо запропонувати, яким рабам надаєте перевагу?
— Що-небудь дешеве та не скалічене.
— Ні для бою, ні для праці? Значить,
беручи до уваги чутки…
— Я не робив цього!
— Ху-ху-ху, мене це не стосується.
Так які якості Вам потрібні?
— Бажано без схильностей до домогосподарства.
І, звісно, про рабів для плотських утіх не може бути й мови.
— Гм… Схоже, чутки дійсно оманливі.
— … Я цього не робив.
Та чого я його переконую? Ну не робив
я цього. Що мені зараз потрібно, то це хто-небудь, хто зможе вбивати для мене
монстрів, доки на те здатен.
— Стать?
— Чоловік мав би перевагу, але я не
зациклюватимусь тільки на цьому.
— Ага…
Работорговець почухав щоку.
— Якість не буде достатньо належною,
щоб гратися з ним, як із домашнім улюбленцем. Із цим немає клопотів?
— Що мені з зовнішності?
— Якщо ж його Рівень буде низьким?
— Якщо мені буде потрібна сила, я сам
його натреную.
— … Цікавенька відповідь для того, хто
не довіряє людям.
— Хіба раб – людина? Навчання раба – те
саме, що й поліпшення мого Щита. Якщо не зрадить мене, то й навчанню піддасться.
— Тут Ви мене піймали на слові!
Работорговець ледь стримував сміху.
— Сюди, будь ласка.
Декілька хвилин ми брели шатром серед
безлічі кліток, поки не перейшли з області гучного реву до області дратуючих
стогонів. Поозиравшись, я побачив лишень змучених юнаків і стариганів із нещасними
обличчями.
Пройшовши трохи далі, работорговець зупинився.
— Тут найдешевші раби, яких ми тільки можемо
представити пану Герою, — сказав він, указуючи на трьох рабів за решітками.
Першим є хлопець із кролячими вухами
двадцяти років, мабуть; його рука зігнута під дивним кутом. Другий – кістлява дівчинка
у віці коло десяти із округлими вухами, на кшталт собачих, і напрочуд товстим
хвостом; вона тремтіла та покашлювала. Третім є сліпий людина-ящур. З усіх трьох
чомусь саме він виглядав найбільш по-людськи.
— Зліва направо: представник кролеподібних
із спадковою недугою, хвора представниця єнотоподібних, що страждає панічними
нападами, та людиноджуджін-ящур.
А, отже третій — покруч.
— Щось вони всі не без недуг.
— Тільки ці відповідають запитуваним Вами
умовам. Все, що дешевше них, будьмо відвертими…
Работорговець повернувся до кліток
спиною. Я зробив те ж саме. Навіть здалеку я сказав би одне: сморід смерті. Висококонцентрований
запах, як на похороні. Там щось… Їдкий запах гниття надходив як раз звідти. Я
не наважився глянути: це могло б сильно травмувати психіку.
— Гаразд, яка ціна?
— Зліва направо: двадцять п’ять, тридцять
і сорок срібних монет.
— А їх Рівні?
— П’ятий, перший і восьмий.
Якщо судити з представлених цифр, людиноджуджін-ящур
є найліпшим вибором. Але він сліпий, і його ціна великувата, не зважаючи вже, що
він охлялий немов потик.
Хлопець-кріль не зможе користуватися
однією рукою, проте з іншим все в порядку. Його обличчя до переляку понуре… хоча
ж те саме стосується всіх інших.
— До речі, всі дуже тихі.
— Вони будуть покарані, якщо
галасуватимуть.
— Ясно.
Або вони є добре навченими, або
торговець не показав мені неприручених. Людиноящур напевно корисний в бою, проте
більше ні на що не здатний.
— Чому за середню так дешево?
Представниця єнотоподібних, якщо точніше,
танукі. Вона худорлява та неабияк наполохана, проте видно, що дівчинка. Звісно,
її лице не ідеальне, втім… Настільки подібну до людини дівчинку можна було призначити
в більш вищу цінову категорію. — Єноти дещо поступаються в естетичному плані.
Якщо б вона була лисицею, можна було б продати за високу ціну без клопотів.
— Ясно…
Знижка за те, що не підходить…
— Зовнішність, за стандартами, нижче
середнього, щонічні панічні напади, в цілому, мені не охоче панькатися.
— Виходить, вона найнормальніша серед
цих безнадійних?
— Оце так-так, це Ви влучно
підмітили.
Не підходить для праці порівняно з
іншими. Також її Рівень є найнижчим. Важко визначитися, хто з цих трьох краще.
Ми зустрілись поглядами.
І тоді десь глибоко всередині щось здійнялось.
Авжеж. Вона дівчинка – тієї ж статі, що й те стерво. Дивлячись у її трепетливі очі,
я відчуваю жадобу володарювання нею. Буде славно уявляти, ніби я поневолив ту жінку.
Тож якщо вона помре, це мене тільки потішить.
— Я куплю цього раба, посередині.
— Украй втішає бачити Вашу зловісну усмішку.
Работорговець дістав ключа, випустив
дівчинку-єнота з клітки й пристебнув до прив’язі.
— Хі-і?!
Дивлячись на перелякану дівчинку, я відчував
задоволення. Варто уявити собі ту жінку з таким же виразом обличчя, як відразу
стає набагато приємніше на душі.
Работорговець попрямував назад тим же
шляхом, ведучи за собою дівчинку на ланцюзі, і вийшов на простору ділянку всередині
шатра, де наказав комусь подати йому горщик із чорнилами. Потім він налив трохи
в невелике блюдечко й підніс його до мене.
— Пане Герою, будь ласка, поділіться
своєю кров’ю. Тоді ритуал буде завершено, і ця рабиня стане Вашою.
— Зрозуміло.
Я взяв робочий ніж і трохи надрізав
палець.
Якщо хтось намагатиметься нанести мені
шкоди, Щит відреагує. Але це правило не діє, якщо я сам раню себе. Крім того, це
відбулось не в бою, тому Щит і не обурювався. Я почекав, доки сочитиметься
кров, і капнув декілька крапель у блюдечко. Тоді работорговець занурив кисть у
чорнила, приспустив надягнене на дівчинку дрантя до талії та підмазав клеймо,
намальоване на її груднині.
— А-а-а-а-а!!!
Рабське клеймо почало світитися, і в
моєму Вікні Статусу з’явилась піктограма.
˂
Придбано раба ˃
З’явилось повідомлення про умови рабського
служіння. Добряча кількість умов. Я оглянув список, відтак установив покарання у
вигляді гострого болю за проступки на кшталт пізнього підйому, спроби нападу та
непокори наказам. Затим я перевірив піктограму Налаштувань Групи, що засвітилась
разом з піктограмою раба, втім вела в іншу директиву. Оскільки її ім’я було
невідомо, там значилось «Раб А». Схоже, я можу змінювати налаштування за своїм бажанням.
Пізніше перегляну їх.
— Тепер цей раб Ваш, пане Легендарний
Герою. Тепер прошу завершити придбання.
— Звісно.
Я передав йому тридцять одну срібну
монету.
— Тут одна зайва.
— Це за ритуал. Адже ти все одно збирався
потребувати за нього, чи не так?
— …Ви вельми кмітливий.
Так я можу з чистою совістю сказати,
що вже все оплатив, і йому буде важче обурюватися. Хоча що робити, якщо він вимагатиме
більше?
— Що ж, тоді це все. До того ж, ми злегка
підчистили склад.
— До речі, скільки ти збирався взяти
за ритуал?
— Ха-ха, ця послуга включена в ті тридцять
срібних.
— Щось я сумніваюсь.
Работорговець захіхікав, я фиркнув у відповідь.
— До Вас навіть не підберешся.
— Можеш казати все, що заманеться.
— З нетерпінням чекаємо Вашого наступного
візиту.
— Ага.
***
Наказавши рабині, що похитувалась з
боку в бік, не відставати, я вийшов назовні. Та із приреченим виглядом підкорилась.
— Ну що, скажи мені своє ім’я, гадаю.
— Кхе…
Вона відвернулась, відмовившись
відповідати. По-дурному з її сторони. Раб не підкорився, покарання спіткало її навіть
без моєї участі.
— А-, Угх-х-х…
Корчячись від болю, дівчинка притиснула
руки до груднини.
— Ну ж бо, кажи ім’я.
— Р-Рафталія… Кхе-кхе!
— Рафталія? Гаразд, ідімо.
Як вона оголосила своє ім’я, біль
припинився, і Рафталія знову могла дихати. Я взяв її за руку та продовжив іти
глухими, темними провулками.
— …
Немає коментарів:
Дописати коментар