Зрада, подібна до ляпасу
Цього вечора, повернувшись
у місто, ми встигли ще раз заскочити до Збройової лавки.
— Хох, чи це не Хлопець-щитовик
? Інші Герої теж недавно заходили сюди.
Всі закупаються тут? Дядько
привітав нас широко посміхаючись.
— Ах, точно. Ви
випадково не знаєте, де можна це продати?
Я показав Дядьку шкуру
оранжевого шара і він вказав назовні.
— Он там лавка, в якій
скупають майже все, що падає з монстрів, несіть їм.
— Так, ви хотіли од мене
щось ще?
— Так, дечого для Майн.
Вирішив купити своїй супутниці спорядження.
Коли я обернувся до неї,
вона переглядала екіпірування, що малося в крамничці.
— Ваш кошторис?
В мене залишалося ще шістсот
вісімдесят срібних монет. І скільки ж мені потрібно залишити?
— Майн, скільки ми можемо
витратити?
Мовчить…
Майн із дуже серйозним обличчям
порівняла різні спорядження. Вона так занурилась у це, що моїх слів зовсім не чула.
Не знаю, скільки коштує оренда кімнати в гостинниці, але нам треба залишити грошей,
щоб вистачило прожити найближчий місяць.
— Спорядження для твоєї
подруги? Гмм… дійсно, ви будете сильнішими, якщо дати їй краще екіпірування.
— Саме так.
Схоже належні показники
атаки мені не світять, так що краще буде зосередитися на спорядженні Майн.
— Напевно, ми купимо щось
дороге, так що пропоную поки побалакати, а я заодно знижку виб’ю.
— Хо, тримай, будь
ласка, свої наївні небилиці при собі, Герою.
— Вісімдесят відсотків!
— Двадцять відсотків націнка!
— Яка до біса націнка?! Сімдесят
дев’ять відсотків!
— Та такому скнарі, що починає
торгуватися, навіть не поглянувши на товар, і за подвійну ціну продати не шкода!
— Та-ак-так, байдуже! Дев’яносто
відсотків
— Тц! Плюс двадцять
один!
— Я ж сказав, ніяких націнок!
Сто!
— Та це ж безкоштовно виходить,
пане Герою! Гаразд, вмовив, п’ять відсотків.
— Мало! Дев’яносто два
відсотка!
Так продовжувалося доти,
поки Майн не принесла набір броні з гарним дизайном і меч, явно зроблений з вельми
дорогого металу.
— Пане Герою, я хотіла б
це.
— Дядьку, скільки це коштує?
Шістдесят відсотків.
— Всього чотириста
вісімдесят срібних монет, п’ятдесят дев’ять відсотків, і більше я ні мідяком не
поступлюсь.
Я торгувався з Дядьком
до того, як до нас приєдналась Майн, так що встиг непогано знизити вартість.
І, проте, залишитися із
всього двома сотнями срібних монет — доволі неприємний прозір, чи не так?
— Майн… може, трохи затягнеш
паски? Бо я не знаю, скільки в нас буде витрат на нічліг і життя.
— Все буде добре, пане Герою.
Якщо я стану сильніше, ми зможемо здолати більш грізних і небезпечних монстрів,
а значить і дохід у нас зросте, вірно?
Прохально виблискуючи очима,
Майн притулилась грудьми до моєї руки.
— Н-ну гаразд…
Тільки двісті срібних
монет, але якщо подумати, то в Мотоясу, Рена та Іцкі по троє й більше товаришів.
У них після закупки спорядження взагалі на життя повинно ледь вистачати.
А значить, двісті срібних
монет, скоріш за все, досить на те, щоб прожити місяць. Найняти супутників,
прокачати їх і примножити особистий дохід — непоганий задум, як на мене.
— Добре, Дядьку, ми беремо
це.
— Вельми дякую. Ну ти даєш,
герою.
— Ха-ха, мені дуже подобається
торгуватися.
Мені завжди подобалось
заробляти в онлайн-іграх. Купляв речі з аукціону за найнижчу ціну та
перепродавав за найвищу. А ось із людьми торгуватися не так просто. Адже в них завжди
цінник перед очима.
— Дякую, пане Герою.
Майн жартома цьомнула мені
руку. Значить, плюс очко прихильності. Є! Завтрашня пригода обіцяє бути простіше
простого!
Тепер, придбавши для Майн
екіпірування, ми направились у міську гостинницю. Тридцять мідних монет за ніч з
особи…
— Дві кімнати, будь ласка.
— А хіба однієї не вистачить?
— Пане Герою…
Майн давила на мене
одним тільки поглядом.
Н-нічого не вдієш.
— Тоді дві кімнати.
— Так-так. Записані за
вами.
Власник гостинниці,
потираючи руки, проводив нас по своїм номерам. Ціна за замовчуванням стандартна
й завжди ґрунтується на кількості людей. Полишивши речі, ми пішли вечеряти до
таверни на першому поверсі гостинниці. За страви з нас зняли ще десяток мідних
монет.
— Це означає…
Я розгорнув мапу округи,
яку придбав на шляху, і спитав Майн.
— Сьогодні ми полювали тут?
Ця мапа показувала місцевість
коло міста. Якщо б я спитав раніше, Мотоясу напевно пояснив би, що до чого. Але,
як показав учорашній день, мене він зневажає. І в мене нема нічого такого, чим
можна було б перехитрити суперників. Я хотів випередити їх, в першу чергу вивчивши
місцеположення лігов могутніх чудовиськ.
Тому я попросив Майн пояснити
мені, що й де в околицях міста знаходиться.
— Так. Правильно.
— До того ж ти щось
говорила про «якщо зайти трохи далі», це випадково не про цей ліс, що в декількох
хвилинах ходьби від луків?
За цією мапою я можу отримати
деяке уявлення про географічні особливості цієї країни. Там, значить, дорога,
огинаючи замок із луками, веде в ліс. А там у нас гори й ріка вздовж границі мапи.
Так як мапа ця великими
розмірами не вирізнялась, то присілків, що повинні бути далі, я не бачив. Як і
слід було очікувати, за лісом мапа закінчувалась; лізти туди, не знаючи монстрів
попереду чи безпечний шлях — самогубство.
— Так. Цього нема на мапі,
але в лісі є село, що зветься Раффан. Це наше наступне місце призначення.
— Гм… цікаво.
— Ще біля висілка є підземелля
для новачків.
— Підземелля…
Земля обітована! Хоча,
коли справа доходить до онлайн-ігор, там, крім як гатити монстрів, робити
зовсім нічого.
— На велику нагороду розраховувати
не доведеться, але для підняття рівнів пана Героя це місце підходяще.
— Ясно.
— І ще ми відмінно споряджені,
а з пречудовим захистом пана Героя це буде немов легкою прогулянкою.
— О-ого, ну дякую. Я врахую
це.
— Нема за що. До речі, пане
Герою, чому ви до сих пір не торкнулися свого вина?
Мене захопила атмосфера
таверни, а до їжі подавався келих вина, але до сих пір ще не зробив жодного ковтка.
— А-а, ну ось так.
Це не означає, що я не п’ю.
Просто не п’янію, та й не люблю цю справу. Колись наше студентське товариство
влаштувало вечірку, і всі, включно зі мною, почали заливатися пійлом немов
останні бу́хлі. Звісно, всі ми по-звірячому напилися, але я залишився тверезим.
— Он як… але від одного келиха
нічого не буде?
— Пробач. Але я справді
не люблю випивку.
— Але-е-е…
— Даруй.
— Г-гаразд.
Майн із сумом забрала моє
вино.
— Ну дякую за те, що допомогла
визначитися з планами на завтра. Я тоді раніше ляжу.
— Ага, побачимося
завтра.
Я швиденько доїв і
повернувся з галасливою таверни в свою кімнату. Звісно ж, ще й спати в кольчузі
я не збирався, отож зняв її й повісив на стілець.
Я поклав капшука зі срібними
монетами на стіл.
Що ж, у мене зосталось двісті
срібних… Точніше, сто дев’яносто дев’ять із дріб’язком, ураховуючи плату за
гостинницю. Я відчував неясну тривогу та ніяк не міг заспокоїтися — мабуть, затріпотала
моя бідарська кров, адже мені постійно бракувало грошей.
Я, як справдешній турист
у відпустці, заховав тридцять монет під своїм щитом. Ура. Тепер, нарешті, на
душі спокійно.
Сьогодні багато чого
сталося.
Так он яке воно, відчуття,
коли своїми руками наносиш монстрам остаточного удару.
Хоч поки похвалитися нічим,
крім убивства шарів.
До сих пір я мріяв,
сидячи на ліжку, і тепер без зайвих роздумів ліг. Сьогодні знов перед очима
незнайома стеля, але я ж в іншому світі… Від емоцій аж розпирає. Відтепер
завіса мого повсякденного життя розсунеться!
Нехай у порівнянні з
товаришами-героями мій дебют був дещо змазаним, я рухатимуся власним шляхом. Мені
не варто прагнути стати найсильнішим, досить зробити все, що зможу.
Щось мене на сон морить…
Зі сторони таверни долинають звуки веселощів. Здається, мимо кімнати пройшла
пара співбесідників, за голосами або Мотоясу, або Іцкі. Ці хлопці теж тут
ночують?
Я простягнув руку й
погасив світильник. Зараз ще відносно рано, але краще спробувати заснути…
***
Ляскіт...
Що за галас? Пивораки в
таверні все ще шумлять?
Муня-а-а…
Почухався…
Спекотно… та й я в одежі
запрів.
***
— Га?
Якось холодно…
Сонце світило мені в писок,
знаменуючи новий ранок. Я продрав очі, піднявся й глянув за вікно. Навіть не
помітив, як заснув учора. А зараз сонце вже доволі високо. За відчуттями, десь
дев’ята ранку.
— Чого?
На мені тільки спідня білизна.
Я що, уві сні роздягнувся?
Гаразд, неважливо.
Оглянувши краєвид за вікном,
я побачив безліч людей, що метушаться туди й сюди. Робітників ресторанів і
продуктових лавок, що поринули в приготування свого асортименту продуктів, щоб устигнути
до обіду, загалом, все як належно. Окрім пішоходів на дорозі можна побачити й
коней, що тягнуть за собою карети. Я сам не помітив, як задивився на ранкову
сцену.
Ха, цей інший світ і справді
чудесний. Схоже, птахи й коні тут найпопулярніші види скоту з тих, що запрягають
у воза. Птахи виглядали немов якийсь різновид страуса; певен, в одній грі їх
офіційна назва звучала як "чокобо". У всякому разі, коні вважались більш
престижним транспортом. Іноді проскакували екіпажі запряжені волами. Чи місцевий
середньовічний сеттінґ не чудесний?
— Тепер час снідати та хутчіше
вирушати в путь!
Я огледів ліжко на
наявність одежі, яку я, ймовірно, зняв уві сні. Дивно. Вона не тут?.. Кольчуга,
яку я повісив на стілець… Її теж не було. Капшук зі срібними монетами теж зник
зі столу! Крім того, навіть мій старий запасний одяг теж пропав!
— Якого…
Дідько! Нічне вторгнення?!
Мене обікрали, поки я спав! У цієї гостинниці серйозні проблеми з безпекою!
В будь-якому випадку, потрібно
поквапитися до Майн і попередити її!
Бам! – я вибіг
і постукав у сусідні двері.
— Майн! У нас халепа!
Наші гроші й моє спорядження!..
Бам-бам-бам!
Як би відчайдушно я не
стукав, Майн не виходила.
І тут зі сторони коридору
почулося наближення натовпу. Повернувшись на звук, я побачив, як неподалік з’явились
лицарі з замку.
Ось воно — світло в
кінці тунелю, зараз поясню їм, що мене пограбували й попрошу спіймати злочинця.
Цей крадій, мабуть, дурний, якщо посмів пограбувати сплячого Героя.
— Ви, хлопці, вартові з
замку? Будь ласка, вислухайте мене! — голос видавав мій відчай.
Майн, будь ласка, хутчіше
виходь з кімнати, в мене серйозні проблеми.
— Ти — Герой Щита?!
— Ну так. Це я.
Що відбувається? Вони що,
мають щось проти мене?
— Король вимагає твоєї
негайної присутності. Ми супроводимо тебе до замку.
— Вимагає моєї присутності?
Ні, це я потребую, я жертва нічної крадіжки. Злочинець…
— Ходімо негайно!
Жмак.
— Гей, боляче ж! Хоча б
вислухайте мене.
Лицарі схопили мене за
руки й повели силоміць. Я до сих пір у спідньому. Що за ставлення?!
— Агов, Майн! Швидше
виходь!..
Лицарі відмовились мене вислуховувати, так що
доведеться лишити Майн у гостинниці, поки мене тягнуть назад у замок. Зовні
мене чекав віз, схоже, той, що я бачив з вікна та який зупинився при
гостинниці. Я гадки не мав, що відбувається. Й продовжував ловити на собі такі
погляди, мов здійснив щось жахливе.
Немає коментарів:
Дописати коментар