Становлення Героя Щита. Том 1. Розділ 2

Знайомство з Героями

— О-о-о…

Повний захоплення голос повернув мене до реальності. Першим, що я побачив, виявився очманіло споглядаючий в мою сторону натовп чоловіків убраних у мантії.

— Що за?..

Я звернув увагу на нові голоси, навпроти погляду одного з убраних чоловіків опинилися троє інших хлопців, які, здається, також мали труднощі із усвідомленням ситуації. Я розгублено схилив голову. Що, чорт забирай, сталося? Тільки-но сидів у бібліотеці… Та де я тепер?

Я занепокоєно заозирався коло себе – куди б не глянув, з усіх сторін оточували масивні кам’яні стіни. А може вони зроблені з цегли? Точно не можу сказати.

Не пам’ятаю, щоб раніше доводилося бачити подібну кладку. Авжеж, це не книгозбірня.

Під ногами опинився вівтар із геометричними візерунками, забарвленими флюоресцентом. Вони нагадували магічні кола чи алхімічні формули у фентезійному сеттинґу або ще щось у такому дусі.

І на верхівці вівтаря стояли ми четверо.

Так ось навіщо він потрібен… Але чому до мене прилип якийсь щит? Щит чудово сидів на руці й виявився напрочуд легким, аж не відчувався. Занепокоєний тим, чому моя рука до нього прилипла, я з усіх сил вдарив ним об підлогу, але руку звільнити не зміг.

— Що це за місце? — хлопець, що з мечем, із занепокоєнням у голосі спитав чоловіка в мантії.

— О-о-о, прошу, Одважні Герої! Молю вас, спасіть наш світ!

— Чого?! — вигукнули ми одноголосно.

— Що ви маєте на увазі?

Що за кліше? Здається, я колись читав про таке у веб-романі.

— Многе одбулося, але одне можна сказати точно: із поміччю давнього заклинання ми змогли призвати вас, Одважні Герої!

…І тиша.

Гммм. Саме призвали… Є велика вірогідність, що ця бентежна розповідь – правда. Але поки що ліпше ми послухаємо їхню розповідь. Подивимось, що вони нам повідають.

— Цей світ у теперішній час переживає всеохопну кризу. Одважні, прошу вас, надайте нам вашої могутності. – мужчина в мантії низько поклонився нам.

— Ну… Це трохи неочі…

— Що за морока.

— Правда, чи що?

— А я можу просто повернутися у свій старий світ? Мені вже набридли такі історії.

Мене його історія поглинула, однак троє інших перебили мене на півслові. Заждіть-но. Вони що, дали цьому відчайдусі, що склонився так низько, ніби адресувавши просьбу не нам, а землі, негайну відмову? Ви б для початку дослухали людей, це було б просто елементарними манерами.

Наче почувши мої мовчазні докори, вони перевели погляд на мене… Що ви всміхаєтесь? Тобто я розумію, що ви збентежені. Але насправді радієте мов ідіоти, чи не так? Якщо все це правда, то наше становище – чиясь справджена мрія про те, щоб перенестись у інший світ… Ваш погляд на цю історію доволі банальний, хах. Але, чуваки, ніхто вам не дасть пропустити вступ.

— Хіба ви не почуваєтеся винними, затягнувши раптом нас сюди без нашої згоди?

Хлопець з мечем, схожий на учня старшої школи, вказав мечем у напрямку чоловіка в мантії.

— Роз’яснімо, ви ж не просите нас боротися за мир у вашому світі, а потім повернутися в наш із порожніми руками?

Хлопець із луком похмуро глянув на чоловіка в мантії.

— Здається, ви не надто багато уваги приділили нашим особистим планам, чи не так? Майте на увазі, в залежності від вашої відповіді, ми можемо перейти на бік ворогів вашого світу.

Так ось у чому справа. Дізнавшись своє соціальне положення, вони вимагали хабаря. А ці хлопці доволі сміливі… Здається, моя самооцінка тільки-но впала й вдарилась об кам’яні плити.

—   Спочатку ми просимо вас прибути на авдієнцію до короля, перш ніж робити щось необдумане. Там ви зможете обсудити вашу винагороду.

Представник чоловіків убраних у мантії відчинив важчелезні на вигляд двері й махнув нам іти за ним.

— Думаю, нічого не поробиш…

— Згоден.

— Пф, ким би він не був, ідею наживи я не лишу.

Трійця мачо оголосила свої підсумки й покрокувала всередину. Я спішно рушив з ними, аби не лишитись позаду. Ми минули темну кімнату і пройшли кам’яним коридором.

Мабуть, у мене настільки схляк словниковий запас, що при спробі описати це місце, на думку спало лиш те, що тут свіже повітря.

Побачивши панораму за вікном, ми затаїли подих – величезне,  що простягається за небосхил, місто в стилі середньовічної Європи та ясне блакитне небо над ним. Одначе, часу милуватися краєвидом не було й ми поспішили коридором до тронної зали.

—О, чи не ці мужі ті самі Древні Герої?

У самій залі на троні домував величавий дід, що, варто тільки явитися, почав оцінююче нас розглядати. За якоїсь причини враження від огляду лишилось не надто покладним… Що ж, особисто я не збираюсь лизати йому чобіт, аби отримати схвалення.

— Я король цієї країни, Олткре́й Мелрома́рк ХХХII. Сміливці, підніміть же голови.

Я навіть очей униз не опускав! Чорт, бісить мене цей нахаба, але поки краще стерпіти. Він звертався до нас так, ніби ми прошаки́ з провулків. Ну що поробиш, він король і все таке…

— Тепер прояснімо ж поточне становище. Ця країна – поготів, увесь наш світ – на порозі загибелі…

Підсумовуючи історії короля: спочатку хтось передрік кінець світу. Цей світ буде уражений Хвилями Лих, які рано чи пізно обернуть все в руїну. Якщо не відбити ті Лиха, що поширюють Хвилі, то цей світ загине.

Згідно пророцтву, все повинно здійснитися цього року. У точній відповідності з пророцтвом, у давньому знадобі, що зветься Пісочним Годинником Епохи Драконів, почав сипатись пісок. Цей годинник слугує системою попередження про Хвилі трохи більш ніж за місяць до їх початку. Спочатку жителі цієї країни списали це на забобон. Однак, катастрофа миттєво завдала удару, коли остаточна піщинка впала – з’явилась Хвиля Лих, як і передрікалося в легенді.

Над Мелромарком, цією країною, з’явився розлом між вимірами, з якого виповзла величезна орда чудовиськ. Авантюристам і лицарям так собі вдалось відбити напад. Поготів, наступна Хвиля обіцяє бути ще більш потужною. Катастрофа здавалась неминучою, тому впливові особи королівства вирішили скористатись наявною можливістю – легендою – і призвали Героїв сподіваючись, що вони будуть врятовані… Ось, власне, вся суть їх становища.

…До речі, схоже, що наші легендарні оруддя мають здатність перекладати мову.

— З вашою проблемою все ясно. Але хто давав вам право призивати нас за безцінь бруднити руки?

— Яка напрочуд зручна історія.

— …Дійсно, це доволі егоїстично, знаєте? Якщо цьому світу судилось стати руїнами найближчим часом – нехай. Нас це не обходить.

Судячи з того, як ви всміхалися трохи раніше, очевидно, у глибині душі ви скочите від радості. То чому ж поводитеся так нахабно? Проте, мабуть, я прийму сторону цих трьох.

— Ну, правда, що ми не маємо ніяких зобов’язань помагати вам. Врешті-решт, для нас це лише безоплатний труд. І коли прийде мир, ви просто скажете «бувайте», ніби нічого й не було. І взагалі, мені хотілося б спитати, як повернутися назад. Що ви на це скажете?

— Гм…

Король кинув погляд одному зі своїх слуг.

— Що ж, ми дійсно планували щедро винагородити Сміливців за їхні зусилля.

Ми, четверо Героїв, стиснули кулаки. Джекпот! Перший етап переговорів завершено.

— Я вже розпорядився виділити гроші на ваші нужди. І, звісно, оскільки Одважні Герої будуть захищати наш світ, їм необхідне житло. Тому для Сміливців уже підготовлені місця.

— Ех… Це всього лиш солодкі обіцянки.

— Не думайте, що вам вдасться так легко нас приручити. Ви продовжите сприяти нам, якщо не хочете бачити нас на боці ворога.

— …Вірно.

— Влучно сказано!

Гей, що не так із цими хлопцями? Весь час дивляться на людей згори. На даний момент більше всього від перетворення у ворогів держави постраждали б ми самі. Що ж, їх можна зрозуміти, адже не проявлять вони твердості й нахабності, з нашою нагородою можна було б розпрощатися.

— Тепер, Герої, скажіть свої імена.

Ось тоді я зрозумів. Усе точно як у тій книзі, «Сказання о Чотирьох Священних Оруддях», яку я недавно читав. Маємо меч, спис, лук і щит – чи не випадково зброя така сама? Тобто це що, нас засмоктало у книгу?..

Поки я поринув у власні роздуми, інші почали знайомство.

— Мене зовуть Ама́кі Рен. Вік – шістнадцять, учень старшої школи.

Герой, що володіє Мечем, Амакі Рен. Перше враження краще описати, як «типовий бішьонен-старшокласник». Схоже, він чимало плекає свою зовнішність. Хоча йому не вистачає зросту – на вигляд має сто шістдесят п'ять сантиметрів. Якщо цей хлопець переодягнеться дівчиною, ніхто нічого не запідозрить. Бездоганний трап. Його волосся має каштанове забарвлення та коротко підстрижено. Вузькі очі, біла шкіра, й від нього просто віє спокоєм. Роль стрункого фехтувальника щонайкраще підходить саме йому.

— Добре, ваш покірний слуга буде наступним. Моє ім’я – Кітаму́ра Мотоя́су. В цьому році буде двадцять один, студент університету.

Герой, власник Списа, Кітамура Мотоясу. Перше враження: безтурботний тип, просто променіє мужністю. Я розгублений. Його обличчя дуже вродливе навіть для красунчика. У доповнення до його образу плейбоя явно бракувало однієї-двох дівчат. Його волосся зав’язане кінським хвостом – непригожа для чоловіка, але в нього недоречною чомусь не виглядає. Він чимось схожий на турботливого «старшого брата».

— Тепер моя черга? Звіть мене Кавасу́мі І́цкі. Зараз мені сімнадцять, теж старшокласник.

Герой, що володіє Луком, Кавасумі Іцкі. Перше враження: скромний хлопчик, такі завжди полюбляють відвідувати уроки гри на фортеп’яно. Як би його описати? Він видається ламким, але в той же час має міцний, стійкий характер. Відчуття не однозначне. Декілька хвилястих пасем навіюють підозру, що він робив завивку. Видається чиїмось слухняним «молодшим братом».

Судячи з вигляду, всі ми японці. Я здивувався б, якщо після знайомства вияснилося б, що хтось з нас іноземець.

…Лайно, вже настала моя черга.

— І нарешті, я – Іватані Наофумі. Вік – двадцять, студент університету.

Король ковзнув по мені зневажливим поглядом. По спині пробіг мороз.

— Гм. Рен, Мотоясу та Іцкі, так?

— Га? Ваша Величносте, Ви забули про мене.

— Ох, мої найщиріші вибачення… Наофумі.

Серйозно, в цього старигана проблеми із короткочасною пам’яттю. Він просто… Так чи інакше, я почувався зайвим; будь ласка, хоча б не забудь геть-чисто про моє існування.

— А тепер я хочу, аби ви підтвердили свої Статуси та одособлено оцінили себе.

— Е?

Який ще до біса «Статус»?!

— Це-е, де мені знайти його? — боязко Іцкі спитав поради короля.

Гей, і чого ти очікував, розкидаючись незрозумілим словом без належного пояснення?!

— Трясця, хлопці, ви що, досі цього не помітили?

Рен був відверто вражений невіглаством своїх колег. Та звідки ж мені знати? І взагалі, що ти з себе всезнайка корчиш?

— Ох, біс із ним, ви бачите той значок у куті вашого зору?

— Га?

Так, він мав рацію. Я цього раніше не помічав, але на краю мого поля зору плавав дивний знак.

— Просто зосередьте свою свідомість на ньому і побачите.

Зосередити свідомість? Досі не зрозумів, але все ж таки спробував… Дінь! Піктограма зі слабким світлових ефектом раптово переросла у Вікно, як на ПК.

「 Іватані Наофумі

     Спеціальність: Герой Щита Lv. 1

     Спорядження: Малий Щит (Легендарна Зброя) ||

     Одежа з іншого світу

     Уміння: (відсутні)

     Магія: (відсутні)                                  」

Там була іще й купа інших даних, представлених у легкій для засвоєння формі. Тож це Статус? Але якого біса?! Це щось на подобі гри?

— Перший Рівень… не надто обнадіює.

— Дійсно, навіть не уявляю, як із таким битися.

— І взагалі, що це за чортівня?

— Подібного не існує у світі Сміливців? Магію Статусу в цьому світі може користати кожен, вона допомагає самовдосконалюватися.

— Без жартів?

Значить, тут можливість бачення числових параметрів свого тіла здається природною? Досить несподівано.

— Тож що нам тепер робити? Наші теперішні Рівні не віщують нічого путящого.

— Гм. Однині вам, Одважні Герої, не минути небезпечного шляху, і вам потрібно поліпшувати як свої вміння й тіла, так і легендарні оруддя.

— Поліпшувати? Тобто наше початкове озброєння не володіє достатньою силою?

— Так, за легендою, призвані герої тренували свої легендарні оруддя й ті ставали все сильнішими.

— Легенда те, легенда се. Поки ця зброя не стане корисною, її можна замінити на що-небудь ще, — прокоментував Мотоясу, обертаючи свого списа.

Цілком вірно. Тим паче в мене щит. Мені не дісталось навіть зброї, тому треба нею обзавестися.

— З усім цим ми можемо розібратися й потім. Поки, якщо нас попросили, треба зайнятись самовдосконаленням.

Ми потрапили в захопливу історію із призовом Героїв у інший світ. Із глибин душі виривалось кипляче бажання скуштувати це життя на смак як завгодно, будь-яким способом і з усіх сторін. Це було немов сном на яву й радісне збудження все ніяк не покидало мене. Інші, мабуть, відчували те саме, я був у цьому впевнений.

— Тож ми разом повинні створити Групу?

— Одважні Герої, прошу не поспішати.

— Шо?

Тільки ми збиралися почати пригоду, як нас зупинив міністер.

— Кожен з вас, Одважні Герої, повинен обрати собі супутників і почати власну пригоду.

— І цьому теж є причина?

— Так. За переданнями, легендарні оруддя суперечитимуть собі подібним. Варто лиш вам, Одважні Герої, об’єднатися, це завадить росту зброї і навичок.

— Я не зовсім зрозумів – якщо діятимемо разом, то не зможемо стати сильнішими?

Гм? Здається, поряд із потрібною строфою є перехід до Допомоги з використання легендарної зброї. І всі ми дружньо зосередились на ній.

{ Увага! Зібрання Ваших колег, власників легендарних орудь, єдиною Групою спричинить реакцію одторгнення, що шкодитиме вашому прогресу. Спробуйте якомога більше діяти окремо. }

— Схоже, це справді так…

Чому це так схоже на ґайд на початку гри? Ніби цей світ побудований за ігровим зразком. Хай там як, приємно знати, що до легендарної зброї надається посібник користувача. Я повинен буду приділити чимало часу для прочитання оцього всього.

— Тож нам доведеться набрати супутників?

— Прошу, надайте мені честь, дозволивши підготувати ваших майбутніх товаришів. Однак, сонце вже низько. Сміливці, раджу вам не поспішати й витратити час, що лишився до ранку, на одпочинок. Ви можете вирушити в подорож завтра. Поки я зберу талановитих бійців, які зможуть скласти вам компанію.

— Велике спасибі.

— Сенк ю.

Лишивши слова вдячності й перейшовши до гостьової кімнати, приготованій за наказом короля, залишок дня ми відпочивали.

<< Попередній розділ | Наступний розділ >>
Зміст