Попервах я побачив білу, чисту
стелю. Хех, навіює спогади. Знову пологовий?
— Наруте, ти отямився! — радісно
труснув мене він. Хм, не так і боляче.
— Брате! — відразу ж пролунало
звідкілясь трохи неподалік. Перевертаю погляд, насилу повертаю шиєю. Хм, а ось
Кібина старша сестра – Хана. Гарна дівчинка, заледве старша за нас із її
братом. Але риси клану в неї майже не проявились, навіть очі звичайні.
Тільки зуби трошки загострені, та не до щабля бодай більш молодого Кіби, в
якого порода просипатися певно не почала.
— А! Ой! Вибач, із тобою все добре? Ми тут щойно прийшли тебе навістити… О, точно, також ми гостинці принесли!
Сама безпосередність. І знову, розгубившись, він хлопнув мене по плечу.
— Брате! — ледь тихше, проте
докору набагато більше. Кумедно. Цілковиті протилежності, хоча рідні брат і
сестра.
— Начебто цілий. І, за самопочуттям,
навіть здоровий. До речі, друже, я твій подвиг повторив, ба навіть, примножив! Урятував аж двох дівчат! — я усміхнувся.
— Хе-хе, оце точно мій друг!
Скажу тільки цього разу – тобі вдалося навіть мене переплюнути! — гордовито
промовив Інудзука, шкірячись. Хлопнув мене по плечу знов.
— Братику! — щось мені раптово
захотілося вдати мертвого. Має все ж таки Хана певний стрижень… У цьому
страхітливому тоні.
— А, е... це… Гадаю, я піду.
Одужуй! — і мій перший друг кулею шмигнув із приміщення.
— Наруте, пробач моєму братові. Просто він барзо непокоївся, та інакше висловити це не може. Сподіваюсь, тобі не дуже боляче?
Дідько, яка ж вона турботлива. Так і розтанути можна.
— Ні, все добре. Руку вже
зростили, тож лише трошки неприємно, але не боляче. Ти його вкрай не гань. Я ж-то теж усе розумію, він висловити свої почуття інакше не може. — чесно
відповів я, прохально спозираючи. За щиру турботу свого друга годі підставити
ж. Отож спробуємо пом’якшити покарання.
— І все ж ти надто добрий. Ми ще
зайдемо пізніше, а поки відпочивай, звитяжцю. — весело мовить вона, але все
рівно із дещицею скромности. Немає в неї задерикуватости її клану.
Отак услід за братом пішла
сестра. Згодом розчинились двері і мене мовчки став оглядати лікар. Певно,
Хана переказала йому, що я отямився. Два питання щодо стану, просвітлення
зіниць, прослуховування легень і пара лікувальних хисел – і лікар почав вставати. Гей, а де діягноз?
— Ем, що зі мною? — не знаю, як
до нього звернутися, не страждаю особливою ввічливістю. Вдавши, що трішки
завагався, спитав я прямо.
— Усе гаразд. Залишились тільки
легкі синці та виснаження, що й не дивно після Ваших пошкоджень, парубче.
Просто відпочивайте. І вже завтра ми випишемо Вас. — спокійно відповів лікар.
І
де упереджене ставлення до малого гаспида? На «лапу» дали ті, хто приніс мене
сюди? Чи йому попросту начхати? Чи в Селищі є ще декілька некланових людей, котрі не вбачають у мені скалку в дупі Листви?
— Просто приголомшлива
регенерація. — Вже з того боку дверей почувся голос лікаря, що відходив.
Узагалі-то я чую тебе!
А от увечері відбувся мозковиніс. Я навіть був готовий повторити розбір із теми шінобі. До речі, мені так ніхто
й не спромігся пояснити, за що я взагалі постраждав! А то й до обіду мене навіть Хокаґе навістив. Все ще не знаю, як до нього ставитись.
Побалакав той про Волю Вогню, поцікавився моїм здоров’ям, привітав із подвигом. Також потішив підвищенням грошових
виплат і відзнакою зразкового громадянина цього місяця. Звісно, за той самий
подвиг. Покволився на купу справ – сховався від людського ока, полишивши мене
обмірковувати цю розмову. Дідько, взагалі не тямлю як до нього ставитись. Авжеж, ото точно вислів «цілковито хороших і поганих людей не буває».
Словом – вечір. Спочатку я
почув тупіт ніг, а згодом той різко обірвався. І через деякий час до мене
в палату парадували, саме так, три панночки, що гордовито одна одну не
помічали: Іно і дві чорноволосі дівчинки, страх як схожі на ту, котру я бачив
учора.
Зайшли вони величаво, одна одну
геть-чисто «не помічаючи» і звернулись тільки до мене. Та ще й Іно намагалась
виставити цю пару винними в моїм становищі. Ну, в цілому, по суті я сам
винний. Не метнув би я кунай, по мені просто мимохідь промчались би. Але я
повівся на Завдання.
Уже через хвилину все це
споглядали і їх батьки. Якщо точніше, то матір дівчинок – вишукана чорноока
жінка, подібна до доньок, з об’ємними грудьми… Сподіваюсь, у цієї пари виросте
така ж, кахи, точно… чорнява.
А з боку Іно – її батько.
Постать, яку я трохи страхаюся. Тяжко було не подати виду. На строки сповіщень я
навіть не дивився. Боявся, аби не спобігли, бо ж досвідчені шінобі за рухом
очей «щось читаючих» можуть запідозрити чогось.
Як трохи згодом стало відомо, три
жінки… дівчини… ем, особи жіночої статі належать до Учіхів. Утім, це можна
зрозуміти й так, згадавши завдання. Еге ж, трішки прогальмував. Жінка є сестрою
голови, а дівчата, відповідно, двоюрідними сестрами Ітачі і Саске. Оце я
втрапив.
Ну, дорослі, як насправді
з'ясувалося, до мене особливої справи не мають. Жінка на ім’я Мая гаряче
подякувала за порятунок своїх доньок. Сказала, що від імені всього клану тепер
у їхньому кварталі я бажаний гість. Трохи не хочеться підбурювати інші клани на
що-небудь, приходячи погостити до цього. Ота перемкнулась на Іноїчі.
Той мені теж подякував за
порятунок Іно. Покволився, мовляв, був зайнятий, і трохи м’якішим чином запросив до них «на чашку чаю». Очевидно, грає на тому, що сироти вічно
голодні, цебто я не маю бути винятком. От просто читаю поміж рядків. І я навіть
не проти разочок так об’їстись.
Ну, а далі, як я вже казав,
дорослі дали набазікатися дітям. Самі ж розмовляли одні з одним, із дещицею
заохочення поглядали на дії своїх доньок… котрі, як на мене, просто гамали мій
мозок!
І тільки після їх уходу я
зрозумів, яким був увесь цей час напружений і як духовно виснажився.
Навіть спілкування з Хокаґе легшим було. Той мене сприймав просто за дитину, у
той час як ця пара дорослих відверто вивчала мої віддії, погляди… Та взагалі
все! Та й неможна було тим показати, що дитячі балачки мене не дуже цікавлять,
а особливо дівочі. Хоча по завершенню розмови Іноїчі все ж таки, підсміхуючись,
«урятував звитяжця від спілкування». Покволився щоправда, що я ще не додужав, «час і честь знати». Але схиба нашіптувала – дорослі все ж таки змогли
вгледіли, що від тріскотіння цієї трійці з їхніми вічними шпильками одна одній
я попросту втомився! Та я навіть не втямив до пуття, що ці три дівчинки хотіли до
мене донести, ввічливо підтакуючи, киваючи або відмовчуючись, а потім знову
одна одну кололи словами.
Згодом настав час розібрати
сповіщення, а заразом поглянути на перевстановлену Систему.
Немає коментарів:
Дописати коментар