Основи метамодерністської психольогії

Переднє слово

Перехід людства до третього тисячоліття викрив протиріччя й конфлікти цивілізації, які поставили людину на межу виживання. В людей виникла потреба у формуванні багатовимірної картини світу, що знижувала б ризик потрапляння під уплив якої-небудь однієї видії і спекулятивного обману. Бурхливий розвиток цифрових технольогій і мережевих приладів почав задовольняти дану потребу, а суспільство здійснило перехід на новий щабель культурного розвитку, який отримав назву метамодернізм.

Для опису нового світовідчуття й того, як воно може бути враховано на практиці психольогами та психотерапевтами, нами була запропонована метамодерністська психольогія.

Культурно-філософське підґрунтя метамодерністської психольогії

Культурне й філософське підґрунтя метамодерністської психольогії складає метамодернізм (англ. metamodernism). Цей утямок, що відображає зміни і стан культури від початку 1990-х років до теперішнього часу, був уведений у 2010 році нідерландськими вченими і філософами Тімотеусом Вермюленом і Робіном ван ден Аккером у нарисі «Записки про метамодернізм». Картина світового порядку на сьогодні зазнає радикального перетворення, тим часом як світ майбутнього формується під упливом усеохопливих конфліктів і активного розвитку цифрових і мережевих технольогій. Світосприйняттю сучасної людини властиві безперервне дослідження міжмережевого простору, постійні коливання між реальним і віртуальним, унаслідок цієї осциляції між цифровими копіями своєї особистости, потоками інформації і реальним життям, у людини формується особливе ставлення до світу, що включає в себе можливість розглядати велике число позицій водночас, сприймати протилежні видії, та, як наслідок, більш цілісно, нелінійно сприймати сукупні події та явища.

При цьому постійні коливання між суб’єктиктивним і об’єктивним, вигаданим і реальним, віртуальним і дійсним, викликають своєрідну мрійливість, хвилююче передчуття чогось вислизаючого. Суб’єкт звертається до рефлексії почуттів, переживань і марень, до різноманітних компонентів емоційного життя, в якому найважливіше місце займає автентичність переживаючого («нова щирість») і внутрішня психольогічна правда. Це сприяє відродженню рупости до втрачених цінностей, до поважного, а не іронічного цитування зразців, ліризму, деідеольогізації історичного спадку і надії на світле майбутнє («новий романтизм»), що знижує відчуття ризику буденности і спонукає до творчости.
Таким чином, сучасна культура вбачається її дослідниками епохою прагматичних романтиків, не скованих ідеольогічними підвалинами, епохою людей, чия свідомість звернена до цілісного сприйняття подій.

Загальні уявлення про метамодерністську психольогію

Метамодерністська психольогія (син. метакси-психольогія) – це не нова теорія. Це розбір і вишколювання світовідчуття, світосприйняття та напряму думок, відповідних «духу» сучасної епохи метамодернізму.

Це сукупність психольогічних прийомів виживання, вироблена поколінням, народженим у 1960-1990-х роках, що пізнало економічне процвітання, а згодом фінансові кризи; що зазнало достаток і зіштовхнулося з екольогічним колапсом, який змусив обмежити свої потреби; що пізнало роки іронії і скептицизму у відношенні будь-яких ідеольогічних догм і почало відроджувати рупість до втрачених цінностей і ліризму.

Метамодерністська психольогія – це є психольогія людей, які розуміють, що глобалізація і технольогізація зробили суспільство складним і невизначеним, що його розвиток ніколи не зможе бути підкорений єдиному метанаративу, наскільки привабливим він би не видавався. Тому окрема людина може реалізувати себе у суспільному житті тільки через маломасштабні мережеві зв’язки з однодумцями. У свою чергу, ці численні «малі світи», виступаючи первнями сучасного єдиного світу, з одного боку дестабілізують його, а з іншого – стабілізують, задаючи зміни модусу роботи із суспільством і культурою, осцилюючи між діяметрально протилежними видіями.

Метамодерністська психольогія як майданчик для творчої переоцінки «історично сформованих» психольогічних теорій

З позицій метамодернізму, першочергова причина методольогічної кризи у сучасній психольогії вбачається в недосконалости структури, в якій вона виникла. У зв’язку з цим, метамодерністська психольогія акцентує увагу на необхідности повернення психіці цілісности, якої її лишила концепція безконтрольної емоційности і контролюючого її розуму, розповсюдженій у традиційній психольогії. Вона закликає відмовитися від видії людини як поля битви мислення та емоцій і фокусується на необхідности цілісного сприйняття особистости, як істоти, що актуалізує себе у вчинках. Орієнтує на підтримання стійкого пізнавальної рупости до нових відкриттів у науках із метою постійного вточнення й переозмислення існуючих психольогічних теорій і концепцій. Спонукає озмислити ймовірні трансформації професії психольога і психотерапевта, у зв’язку з переходом традиційного світу до світу мережевого, де головна влога належить цифровій копії індивіда, що зберігається у хмарі, що є цілковито прозорим за причиною збереження у віртуальному світі всіх цифрових «слідів».

Heitor Magno

Метамодерністська психольогія – взір прояву нового гуманітарного знання

Заперечуючи метафору «світ як текст», що одержала розвиток на початку XXI століття нове гуманітарне знання закликає нас до метафори світу «як множинного перформативного акту (від сер.-лат. perform – чинний). Повернення людини до реальности через звернення до дії повернуло цінність практичному знанню, що одержується за допомогою чуттєвого, що спирається на тіло вивчення.

Дотримуючись даної тенденції у розвитку гуманітарного знання, метамодерністська психольогія задає перформативний поворот у психольогії, закликає до заміни споглядання дією, тобто, до переходу від сприйняття «людини як тексту», до сприйняття «людини як перформансу». Сучасна людина прагне до перформансів, які дозволяють вийти за межі буденного сприйняття і пережити «досвід лімінальности», необхідний для внутрішніх змін.

Перформативність у психольогії

Метамодерністська психольогія звертає увагу на перформативність у психольогії – рухому силу здібности психольогії створювати суспільні вигадки, які стають для людей реальністю. Проте перформативний режим повторення викоренених себе теорій і психотехнік відводить від безмежної творчости, пропонуючи натомість нескінченний цикл перебудов, схожий за своєю природою з ритуалом. У цих умовах психольогічні вигадки, народжені в процесі герменевтичного пошуку стали звичною частиною ментального ландшафту. Виконання такого роду ритуалів уросло в повсякденне існування людей і стало перешкоджати як розумінню природи психольогічних проблем, так і виробленню ефективних способів їхнього рішення.
Метамодерністська психольогія фокусується на тому, що основний потенціял психольогії криється в її здібности створювати й переписувати свої власні думки. Завдяки цьому вона відходить від обслуговування наративів, що сковують людей, і розкриває межі особистих практик.

Психольогічний і психотерапевтичний перформанс

Метамодерністська психольогія розглядає психольогічний і психотерапевтичний вплив на людину, як психольогічний/психотерапевтичний перформанс.

Залежно від культурних умов, ці перформанси завжди мали свою специфіку:

В епоху модернізму вони виступали як звертання до самого себе в пошуку потенціялу розвитку свого «Я», своєї природности і органічности. Їхнє виконання відкривало нові сторони особистости в моделі тілесности: «тіло-машина», «тіло-симптом» тощо.

В епоху постмодернізму психольогічні/психотерапевтичні перформанси розповсюдились далеко за межі спеціялізованих кабінетів і стали влаштовуватися в театрах, клубах, на вулицях, на природі. Вони були звернені до переживання, а не аналізу, до невизначености, маргінальности, як нормі, до сумніву. Ці перформанси містять у собі епатаж і спробу шокувати клієнтів. Психольог, як виконавець, «був частково відсутній» або мав які-небудь вади. Моделлю тілесности виступало «феноменальне тіло», «тіло-без-органів».

У сучасному світі, де тіла розглядаються у їхньому продовженні екранами телефонів, а життєписи – дописами у соцмережах, злободенними стали перформанси цілісного зображення дійсності, що змушують сприймати представлене водночас і серйозно і відсторонено. Найбільшим майданчиком для психольогічних/психотерапевтичних перформансів стало міжмережжя, де за допомогою комп’ютерних технольогій можна формувати естетичний контекст, що надає і розвиває власні змисли. Ці перформанси змушують глядача вийти за межі «звичного» та «очікуваного», спонукають подумки повертатися й обмірковувати неочікуваний досвід.

Перформанс на основі перформатизму – основний методичний інструмент метамодерністської психольогії

Основним методичним інструментом метамодерністської психольогії є перформанс психольогічних і психотерапевтичних упливів як певний випадок прояву перформатизму (за Р. Ельманом) – культурною віддією, що орієнтує людей на прийняття або неприйняття події або явища в цілісности, що є компенсаторною відповіддю на постмодерністські прийоми деконструкції, діятропики та розсіювання. У сучасній літературі й мистецтві перформатизм представлений у прийомі формування естетичного контексту, що надає злободенній життєвій сцені однозначного сенсу (прийом «подвійного кадрування» за Р. Ельманом). Цей прийом змінює ставлення людей до різноманітних речей, які до цього видавалися їм некрасивими, надто простими, прагматичними або банальними.

Метамодерністська психольогія бачить основну причину неефективного вирішення людьми багатьох психольогічних проблем наслідком внутрішнього відторгнення і швидкого забування реальних, але «некрасивих» обставин і фактів, що полягають у своїй основі та які не приймаються людиною.
Тому, високо оцінюючи змислотехнічний потенціял перформансу, заснованого на культурній віддії перформатизмові, метамодерністська психольогія обирає його як основний інструмент, що повертає людині можливість нелінійної і багатовимірної оцінки дійсности та, як наслідок, відкриття раніше не недоступних способів вирішення проблем.

Heitor Magno

Особливості використання та ефекти психольогічного/психотерапевтичного перформансу за основою прийому «подвійного кадрування»

Для рішення діягностичних і психотерапевтичних задач пропонується використовувати перформанс, побудований за основою прийому «подвійного кадрування». Такого роду виразне, репрезентуюче чуттєвонаочне уявлення, яке змушує сприйняти проблему цілісно й тим самим переглянути своє ставлення до неї, як правило, посилюється наступним аналітичним поясненням і доречним узагальненням, що дозволяє перейти до його практичного вирішення.

В процесі такої роботи в клієнта відзначаються наступні психольогічні стани:

На етапі участи в перформансі:

1. Виникнення віри в незвичайне, що згодом може виявитися правдою.

2. Уначаснення потреби в творчому переозмисленні проблеми.

3. «Коливання» свідомости між розумінням об’єктивних причин проблеми та абсурдними її поясненнями на підставі різноманітних упереджень, усталень і комплексів.

4. Поява серйозно-відсторонено-іронічного ставлення до проблеми, що свідчить про те, що вона стала сприйматися цілісно, з багатьох позицій водночас.

5. Тезьба з протилежного боку конфлікту через почуття загальнолюдської любови й примирення.

6. Формування чесного сприйняття проблеми:

o відмова від викривлених уявлень про цінність добра, свободи, щастя, нав’язаних суспільством;

o відмова від нав’язаних уложних ігор, «масок», вигаданих правил, зовнішніх «вимог» бачити проблему певним чином;

o відверта розмова про те, що дійсно непокоїть або цікаво, без страху когось зачепити чи образити;

o відсутність побоювань видатися слабким або смішним;

o внутрішня готовність змінюватися без страху відторгнення, або відмова змінюватися під тиском оточуючих, без спроб вимучити з себе «рішення».

На етапі додаткової роботи з відкритим новим розумінням проблеми:

7. Перехід до озмисленого вирішення проблеми.

8. Встановлення нових взаємовідносин через вчинки (через акт морального самовизначення). Розуміння того, що результат будь-якого вчинку може бути виправлено новою стратегією поведінки та її плодами.

9. Формування навички усвідомленого вирішення власних психольогічних проблем і підтримки психольогічного здоров’я через акт дії.

Виробництво психотерапевтичних інтелектуальних хітів як метод психольогічного і психотерапевтичного впливу

Метамодерністська психольогія  звертає увагу на те, що перебуваючи у світі всепроникних мережевих структур, людина ще до початого діяльогу з психольогом здатна дізнатись абсолютно все й про самого психольога, й про те, яких чином вирішуються такого роду проблеми.

Легкий доступ до медійних каналів розвинув небачену раніше масову творчу активність і прагнення до ігрового способу життя. Сучасна людина більше не хоче досліджувати й вирішувати наявні в неї проблеми так, як це інші люди робили до неї. У зв’язку з цим виникають питання щодо того, «як має бути влаштована психольогічна робота, якщо психольогічне знання десакралізоване?» та «що пропонувати людині, коли вона більше не полює за психольогічною інформацією?».

Відповідаючи на них, метамодерністська психольогія пропонує відмовитися від меж між реальним і вигаданим та звернутися до вигадування знання для допомоги особистості в її новій самоорганізації. Тобто, закликає відмовитися від пріоритету розкриття клієнтові «сакрального» психольогічного знання та перейти до снування індивідуальних або групових психотерапевтичних хітів, що застрягають у свідомості людини й тим самим змінюють її. Створення таких «хітів» повинно відбуватися шляхом поринання індивіда в обставини, що виходять за рамки «звичайного» і «звичного» для чого варто використовувати прийом «подвійного кадрування».

Оскільки життя сучасної людини протікає в новому вічному русі між реальним і вигаданим, ці «хіти» мають постійно оновлюватися, задавати різноманітні напрями для нелінійного сприйняття світу і себе в ньому, шляхом формування нових фантастичних образів.

Таким чином, метамодерністська психольогія відходить від стандартного процесу роботи із психольогом і робить ставки на уяву, здібну до творчого рішення найскладніших задач.

Метамодерністська психольогія як майданчик для творчої переоцінки «історично сформованих» психольогічних теорій

Сучасна психольогія знаходиться в методольогічній кризі. В ній немає єдиного підходу до визначення предмета й методу, спостерігається протиставлення наукової (академічної) психольогії та психотехнік (практичної психольогії), існує велика конкуренція з боку паранауки і т.д.

З позиції метамодернізму, першочергова причина будь-якої кризи вбачається в недосконалості структури, в якій він виникла. Тому метамодерністська психольогія закликає до перегляду «історично сформованої» системи психольогічних знань, побудованої на протистоянні природно-наукового і герменевтичного (гуманітарного) підходів.

Акцентує увагу на необхідности повернення психіці цілісности, якої її лишила концепція безконтрольної емоційности, і контролюючого її розуму, розповсюдженій у традиційній психольогії.

Фокусується на необхідности цілісного сприйняття особистости, як істоти, що актуалізує себе у вчинках.

Орієнтує на підтримання стійкого пізнавальної рупости до нових відкриттів у науках із метою постійного вточнення й переозмислення існуючих психольогічних теорій і концепцій.

Спонукає озмислити можливу трансформацію професії психольога й психотерапевта у зв’язку з переходом у новий цифровий світ.

Формування особливостей метамодерністського ставлення до світу

Відповідно до основних принципів метамодернізму, що сформульовані відповідно до «духу» часу, метамодерністська психольогія допомагає людині сформувати наступні здібності:

1. Непротиставлення пошуку істини існуванню віри (прагнення до істини при провідництві вірою).

2. Визначення дійсного обсягу проблеми з метою знаходження вільних просторів для ухвалення рішень за іншими питаннями (пріоритет «діяльогічного» мислення над «діялектичним», який дозволяє створювати мотиваційні альянси поза площиною зіткнень мотивацій).

3. Визнання очевидности того, що почуття й видії, будучи для окремої людини «вочевидь» правильними, та при цьому не є такими для іншої.

4. Накладення одне на одного двох протилежних феноменів, з метою їхнього узгодження. Це дозволяє людині не придушувати «нову щирість», дозволяти собі зазнати щирих почуттів, усвідомлюючи, що вони можуть видаватися безглуздими з точки зору оточуючих.

5. Одночасне переживання віддалености й близькости, швидкої міжмережевої доступности інших і їхньої територіяльної недосяжности («розпад відстаней»).

6. Співчуття чужій суб’єктивності без спроб драматизувати свою відмінність від іншої людини. Виявлення можливости об’єднуватися ради видій і дій з людьми, про яких людина нічого не знає, крім того, що вони згодні з нею стосовно теми, що розглядається.

7. Прихильність до співробітництва й об’єднання зусиль.

8. Усвідомлення двозначности всього, що відбувається.

9. Життєствердне реагування на будь-яку кризу через мислення «начебто» («начебто» покладні зміни можливі навіть тоді, коли ми щодня отримуємо нагадування про те, що людська культура знаходиться у занепаді).

10. Радикальна переоцінка традиційних та «історично сформованих» поглядів на реальність із прицілом на їхню прогресивну переміну.

Heitor Magno

Основні ознаки особистости метамодерну

Для оцінки відповідности вимогам особистости сучасної культурної епохи, метамодерністська психольогія пропонує використати п’ять основних ознак особистости метамодерну, що виділені Г. Фрайнахтом (2015).

Людина метамодерну:

1. Не має неконтрольованих віддій неприйняття стосовно окремих видій або людей (віддії «алергії»). Поява такого роду віддій ефективно відстежується, а самі вони успішно нейтралізуються особистістю за рахунок розвинутої здібности до метапізнання («мислення про мислення»), не дозволяючи їм упливати на об’єктивну оцінку і зміст мислення.
2. Покладно та зважено ставиться до будь-якого прогресу. Відсутня «алергія» на концепції розвитку й прогресу. Присутнє розуміння того, що прогрес неминучий, що будь-який розвиток має плюси й мінуси, а значить треба прагнути одержати від нього якнайбільшу користь.
3. Усвідомлює, що люди протилежних переконань думають кожен відповідно до свого рівня розуміння проблеми і не бачить у цих особливостях нездоланної перешкоди. Вирішує проблеми відповідно до недискримінаційних ієрархій, шляхом долучення більш високої етики.
4. Орієнтована на відродження трансцендентних і праобразних наративів, поява яких є результатом звільнення від інертної влади як розумного, так і абсурдного.
5. Здатна поєднати очевидні протилежності (володіє «як-і»-мисленням), а тому може бачити нові можливості подолання конфліктів.

Метамодерністська психольогія про причини дезадаптації у сучасному суспільстві

Метамодерністська психольогія звертає увагу на те, що в сучасної людини здібність до цілісного сприйняття подій і явищ проявляється в критичному, зваженому ставленні до будь-яких феноменів. Реальне і віртуальне для неї не різні світи, а дві складові єдиного світу, в якому вона живе. Вона природним чином сприймає те, що будь-яка її дія і вчинок можуть мати відображення в обох вимірах. Так, проявляючи активність у реальному світі, вона залишає свої сліди в «цифровому» телефонними дзвінками, смс-повідомленнями, твітами, інформацією про пересування через GPRS-смарт, даними з відеореєстраторів. Проявляючи віртуальну активність, наприклад, створюючи цифрові моделі, вона матеріялізує їх у реальности за допомогою тривимірного принтера.

Відсутність здібности до цілісного сприйняття світу викликає протиставлення його реального й віртуального вимірів або підміну одного виміру іншим. Це призводить до того, що людина чи то проєціює своє життя в онлайн-вимір, де шукає любов, розуміння й утвердження своєї особистости, чи то, намагаючись обманути саму себе, нав’язливо чіпляється за уявлення про «реальний світ», що стало для неї звичним, як про світ суто матеріяльний. У результаті адаптація таких людей у суспільстві неухильно знижується, призводячи до виникнення психічних розладів, що відображаються в таких клінічних картинах, як гребування однією з указаних змін: міжмережева залежність, ґаджетна залежність, сайберофобія – боязнь міжмережжя, технофобія – боязнь нових технольогій.

Психотравмуючі чинники особистости епохи метамодернізму

Носії рис особистости епохи метамодерну працюють там, де можуть реалізувати свій творчий потенціял: прагнуть віднайти себе в інноваційних ІТ-компаніях, партнерствах між державними і приватними секторами та в різноманітних узорах соціяльних програм підприємництва і досліджень. Згідно Г. Фрайнахту такі люди зазнають постійного психічного тиску з боку наступних чинників:

o «Невизначеність очікувань», пов’язана з крайньою непередбачуваністю результатів творчої діяльности, які можуть коливатися від всезагального визнання до цілковитого неприйняття.

o Ставлення оточення до нової видії або снутку як до «нісенітниці». Як правило, нову видію тяжко пояснити «одним словом». Тому оточуючі найчастіше ставляться до неї як до «чортзна-чого», що потребує від її автора постійної боротьби із сумнівами і коментарями ззовні, що все це «безглуздо». При цьому він сам також ніколи не взнає, наскільки його видія є життєздатною і реалістичною.

o Хронічний конфлікт між очікуваннями і дійсністю. Залучення інших людей до нового снутку потребує регулярної марнотратної діяльности у вигляді зустріч, круглих столів, скайпових конференцій, вечірок, які призводять до бажаного результату. Розкидаючи такого роду «мережі», автор снутку може дуже довго витягати їх порожніми. При цьому йому варто бути відкритим для нових контактів, для запрошення нових людей, що потребує вивчення їхніх навичок і активів, генерації індивідуальних методів роботи з тими, хто виявив зацікавленість до снутку. До того ж, зіткнення з однодумцями, що виявили цікавість і доброзичливість, не є запорукою побудови довготривалих продуктивних відносин, які взаємно зміцнюватимуться із часом.

o Тиск із боку представників традиційних верств суспільства, що мають низький рівень культури, слабкий творчий потенціял, інертність мислення і порушення інтеграції у сучасне цифрове суспільство. Переживаючи свою культурну неповноцінність, вони зазнають погано усвідомленої ворожости до представників все жвавішої панівної в суспільстві творчої верстви, яка порушує їхнє уявлення про «порядок».

Метамодерністська психотерапія. Основні завдання

Метамодерністська психольогія являє собою генерацію, пошук і застосування нових методів у позбавленні від різноманітних емоційних і особистісних проблем, а також лікувального впливу на психіку. Враховуючи специфіку психотравмуючі чинники особистости метамодерну, до переліку основних завдань, що вирішуються нею, ми відносимо наступне:

1. Формування основоположної цінности генерації нових здеідеольогізованих і неіронічних видій.

2. Злагодження власної мітольогії через формування сприйняття свого життя не таким, яким воно є, а таким, яким воно має бути.

3. Формування ставлення до трансперсонального, як до творчого й дослідницького процесу.

4. Допомога з визначенням образу свого «Я» через прийняття своїх видій і почуттів як «рідних» для себе, і «чужих» – для інших.

5. Допомога з вирішенням міжособистісних проблем шляхом розвитку здібности визначення точного обсягу проблеми, з метою віднаходження вільних просторів для ухвалення рішень.

6. Розвиток здібности до радикальної переоцінки структури традиційних та «історично сформованих» поглядів, що заважають прогресивним змінам.

7. Розвиток здатности до метапізнання з метою попередження відкидного впливу неконтрольованих реакцій неприйняття окремих видій або людей на об’єктивну оцінку і зміст мислення.

8. Формування здібности водночас сприймати протилежні видії та при цьому зберігати активне й злагоджене функційонування психіки.

Автор: Анатолій Гребенюк

Первотвір: Основи метамодернистской психологии