Старик Теучі насправді відповідно до канону оказався власником невеличкої забігайлівки, у котру я біжу… Кумедний вийшов словослів, до речі. Щоправда, наразі того назвати «стариком» тяжко, радше образ відповідає вислову «добрий дядько, трохи за сорока». Та й появилась у мене підозра, що «стариком» його кликав винятково канонічний Наруто. Той узагалі був ладен на такі утямки, коли всяку заледве дорослу дівчину одразу кликав «сестричкою». Де ж він того нахапався? А Цунаде – бабусею… Ну, із побудом самозбереження і в мене поганесенько, бо кровний спадок, не інакше, але не настільки ж.
У цілому, я підобідав справді тяжкою локшиною, та ще дешевою і навдивовижу смачною. Не те що заварна хрінь. Я втямив, що саме було звичкою одного білявчика: дещо дійсно непогане. Ну, а ще я стану завсідником цього закладу. Одна прикрість – я так і не побачив не то доньку, не то внучку господаря цього гостинного закладу. Лише цей факт зажурив мене на шляху. З іншого боку, я чудово розумію, що вона ненабагато доросліша за мене. А значить, раненько їй іще стояти за стійкою. Вона, щонайімовірніше, допомагає на кухні. І вже точно не пізненько. Там, окрім мене, були-то ще двоє чоловік: один у личині, із сивим чи сірим волоссям. Здригнувся той, побачивши мене – і замовив іще дві пляшки саке. Хоча він там і так сидів, напивався. А другий – невідомий чюнін. Але з першим налагоджувати зв’язки немає товку. Какаші хотів би – сам зі мною зв’язки налагодив би. І приховати це зміг би, адже елітний джьонін – це не лише красне прізвисько. А якщо він не бажає, то навіщо мені «світитися»?
Особистість другого трохи цікавіша. Чого? Простіше простого. Цього чюніна я бачив уже разів двадцять за день. А якщо пригадати, скільки разів на тиждень я мигцем помічав його… Ні, він діяв ненав’язливо. Було почуття, ніби йому справді треба було в ті ж місця, де я його бачив. Наприклад, жалісний стогін його шлунку точно не викликав підозр. Однак чогось забагато швидкоплинних зустрічей маємо.
Щоправда, я маю одну думку, що замість стеження СТЛП до мене приставили простого чюніна. А чого? Навіщо мною опікуватися настільки, що ставити до мене кого-будь із СТЛП? Що взагалі може мала дитина? Від зайвих зв’язків мене і ґенін уберіг би – просто пильнував би мене, непомітно відважуючи всякого занадто запопадливого. Одначе ґеніни все ж таки молоді, і таку незапорошену й одноманітну роботу їм не довіриш. Втім, якщо раптом хто-небудь із цивільних вирішить-таки мені чого-будь зробити, та хоч у мій День народження, то ґенін радше скалічить цивільного, захищаючи мене. Звісно, якщо взагалі втрутиться. А от чюнін і проверне все правильно, і особисте змішувати з роботою не стане… Переважно. До того ж, од абищиці мене чудово вбереже чюнін, а якщо за мною як за джінчюрікі… Хоча кому я потрібний із нинішніми-то складниками?.. Якщо прийде хто більший, то миттєво усунути просто не вийде, ба навіть, короткий бій за спалахами чакри зможуть легко засікти. У селищі-то шінобі. Тоді ж сюди прийде хто-небудь крутіший. Отож цілком льогічно. Та й мені добре, чюнін – це вам не СТЛП. Од нього сильно шифруватись не треба – деякі дива він сам спише на що-будь. Йой, най буде! Адже миготить усіма цими днями на межі свідомости гадка про те, що доведеться шифруватися. Та ні, чюнін не та постать, що буде допитливо вишукувати.
[Складні льогічні побудови надали Вам +5 до Кмітливости!]
Зараза ти, Системо. Нібито сповіщення звичайне, проте почуваю в нім якийсь глузливий натяк.
Я був настільки ощасливлений фактом ситости, що не помітив, коли сп'янілий Какаші схопив за рукав того чюніна і розпочав щось випитувати. Як уже описав, я йду додому на радощах. Та й усі думи на шляху теж нічогенько підбадьорили, планку переживань – опустили. Тому я не одразу помітив чимчикуючого назустріч пустою нічною вулицею чюніна. Ні, вже не спостерігача, а іншого, захмелілого чюніна… що шкандибає просто до мене.
— О, маленький гаспид! Усе через тебе! Ти хоч знаєш, як мені тяжко?
Дідько, я ж із надією таки сподівався, що всі пияки вже розсисалися щонайменше два дні тому.
Я поглянув на його стати – мені поганенько стало. Декотрі трохи нижчі за двісті одиниць, декотрі навпаки – вищі. Далебі, я реаліст. Красно розумію, що навіть пересилюванням, котрого я, до речі, не маю, навіть не подряпаю того! Тож бігти теж не вдасться – робімо серйозне і ледве скорботне обличчя, спокійний, негучний і м’який голос… Гайда!
— Приблизно розумію, але лишень трохи. Бо ж я сиротюк, і ніколи не знав своїх рідних. То звідки мені знати біль їх утрати? Як і те, як барзо Ви змучуєтесь на благо селища. А судячи за лейбирем, Ви вже чюнін щонайменше. Значить, либонь, Вам доводилось і не геть-чисту роботу виконувати… Звісно, на благо селища. І поготів, я не можу уявити, як Вам після цього хочеться впитися. Та й узагалі, тепла й турботи. Як Ви хочете, щоби Ваші заслуги відзначили… — і ще купу всього я віщав, згортаючи в один торон.
На моє полегшення, шінобі був захмелілий, тому він не ставив запитань стосовно того, чого в мене така поведінка і такий погляд на світ. Бо потім, якщо треба буде, я й перед хокаґе відбрешусь, адже я начитаний же. А яким іще бути тихесенькому хлопчику, що не полюбляє рухливі ігри? Словом – усе це взнав із книжок і, благо, додумався стежити, що саме те, що я читав у дитячому будинку, вже не дійсне. Та й перевірив би хто-будь, що я читаю. Я точно не виявив би і не прочитав би одну із Джірайєвих книг. Благо, хоч це було до появи Системи, інакше я таких би статусів од неї нахапався!
Але наразі я намагаюся пригадати найчастіші клопоти шінобі, сплітаю все до купи, кажучи м’яким і чуйним тоном, буцімто справді співпереживаю співбесідникові. Травив душу – так нібито це можна прозвати.
Декотрий час по тому я не помітив, коли ми вже сиділи на криші найближчої до вулиці споруди. Напевно, шінобі, що сидить тепер поруч, мене доставив туди. І славно, хотів би відгамселити – радше в провулок потягнув би, ніж на освітлену Місяцем кришу.
Це надало мені сил і впевнености! І я став уважно відстежувати віддію співбесідника, забивши на системні сповіщення і, взагалі, на все довкруги. Я жвавіше став розвивати ті теми, на котрі він ясує відгук, сяк-так жваво йому співпереживаючи. Котроїсь мити мій монольог перетворився в діяльог, де чюнін щосили жалівся на свою долю, зовсім забувши, що поруч із ним сидить «маленький гаспид». І лише дві години «пекла» по тому, язик-бо заледве не відсох через незвичку, моє дитяче тіло почало дієво «залипати». Не рятували ефекти ні «Удзумакі», ні Лиса. А Витривалість явно вказувала, що я зомлію доволі скоро. Це помітив і трохи протверезілий, однак, вочевидь, не до кінця, чюнін. І найстрашніше й дивне за такого становища – він буцім невинно запропонував проводити додому мене, сонливого. Того, хто для нього всього дві години тому був ледве не винуватцем усіх бід.
Нич не поробиш, довелося погодитись. Сам я ледве не відринув у сни. Отож, цей шінобі доніс мене додому. Дивовижно, що моє тіло взагалі протрималось так довго після такого насиченого дня, зважаючи що і фізичні вправи для нього суть щось нове. І морально видався не найкращий день для мене. Тож, запершись додому й зачинивши двері, я так і розполонився по підлозі. Зомліваючи, останнє, що я все ж таки вчепив одпливаючою свідомістю, був системний напис: вітаємо, Ви створили навичку «Нарутотерапія»!
— Отак у мене радше зостануться дві стезі: або в світлі паладини, або в психіятри, — пробурмотів я наостанок.
Немає коментарів:
Дописати коментар