Я сиджу на березі, біля крихітного озерця, в тіні розлогих
дерев, і розмірковую про хибність підступної долі. Часом досі
недовірливо поглядаю на відображення, що в воді, цебто на своє новицьке
відображення.
Як кажуть, збулася мрія дурня. Точніше потраплянця.
Замість звичного сонливо-неголеного писка сержанта ППС озерна гладінь явила
мені досить-таки гарненьку приличку із зализаним назад волоссям попелястого
відтінку і голлівудську усмішку від вуха до вуха, що злегка віддає шизою.
При чому вже не зрозуміло чи моя це шиза, чи минулого власника туші. Туша, до
речі, теж така, що треба: кріпка, сухорлява, міцна, з бездоганно окресленими м’язами.
Гріх жалітися. Не культурист, звісно, та відчуваю, що на відміну від яких-небудь
любителів тілобудівництва, цей хлопець мав м’язи вельми «робочі». А мій
новий живіт? Ані граму жиру, вісім однакових твердих «кубиків» – мрія студента-ботана!
Додати до цього ще червоні очка, ніби у «великого князя-кровопивця, спокусника
юних дів» – і картина повна. Отакий-от лепський негідь… Гей! Дівчатка! Агов!
Ну де ж ви?! Тут таке добро пропадає!
Смішно… Рівно до тієї миті, доки я черговий раз
пригадую ім’я минулого власника цього тіла. Хоча могло бути й гірше. Набагато
гірше!!! Принаймні, я потрапив в одну з чотирьох постатей цього світу, котру
все-таки вважав більш-менш тяклою. З поправкою на його страждолюбницькі
схильності та поклоніння незрозумілим темним сутностям, що потребують кривавих жертвоприношень. Загорілець, принаймні, має виправдання посунутої клепки. До
того ж, якщо судити з уривків пам’яти, що перейшла мені в спадок, я опинився в
той час, коли вірянське самозабуття ще не вдарило в голову даному товаришеві.
Точніше, він досі нічогісінько не знає ані про якихось богів смерти та інше. Хоча
декількох обставин це все ж таки не скасовує.
Отже, мені зараз ледве більше за вісімнадцять літ. У
тутешньому чаровоїнському верхоправ’ї я маю чюунінський чин. Зараз перебуваю
заледве не в двох кільометрах од «прихованого поселення», що поки що йменують Селищем,
Прихованим Водобоями; в улюбленій «таємній» місцині минулого проїзника даної тілесної оболонки, куди той прийшов напитися з
горя. Він зробив так опісля, коли мешканці згаданого «селища» ухвалили для себе одне доленосне рішення, із яким
мій «попередник» був докорінно не згоден. Ох, авжеж, найголовніше. Моє ім’я,
грім фанфар, Хідан Тамеруйо.
Оплески. Вибухи софітів. Завіса.
Немає коментарів:
Дописати коментар