Ось уже минув місяць відтоді, коли Кіба погодився навчити мене Наподоби. Але
в мене анітрохи не виходить! Я просто не розумію, чого від мене потребують.
Справа навіть не в контролі, для цього хисла достатньо самої чакри в організмі
й вільне пересування її по тушці. Справа в тому, що я не розумів, як чакра може
призвести до таких змін, навіть не вириваючись із організму. І без цього
розуміння мені не вдавалося дати початковий поштовх.
Та й ще багато дрібниць хочеться взнати. Начебто які щонайменші потреби
чакри для задіяння хисла і багато іншого. Ну, і Кіба відповідає. Ні, не так. Я
запитую його – він мнеться, витрішкує та не може відповісти. Втім, на інше я не
очікував. Та після першого ж ряду запитань наступного дня він підійшов і став
на них відповідати. Тільки-от це намножило більше питань. На них він знову зміг
відповісти тільки наступного дня. Загалом, обстановка ясна: Кіба чистий
практик, а про виділь запитує сукланівців... які розумніші. Якщо не щиро прохає
розповісти, не вміє-бо він виляти в розмові, тож цей розумний сукланівець
напевно отримав відмашку від Цуме, і Кіба використовується саме як «передатчик
повідомлень». Та й відмашка на моє навчання також радше за все дала його матір.
І чогось мені з цього приводу неспокійно. Чи не занадто буде одного серця для
такої доброзичливости?
Відповіді я не знаю, тож усе, що лишається, це користуватися нагодою. Оте я
й роблю, і черговий раз навантажив Кібу відразу після занять, вирушив на вихід
із училища, де на мене очікувала Хітомі.
Хм, яке вона дивне обличчя скорчила. Та й узагалі, зважаючи на те як рідко
вираз її обличчя відрізняється байдужого, мені вже цікаво, в чому справа. Усе
зрозуміло майже відразу: як тільки я прослідкував за її поглядом. Те, як вона
дивиться на батьків, які зустрічають дітей з училища, і як ледве помітно здригається
(не знав би її так добре – не помітив би), коли чує з уст чергової дитини
«мамо» в бік зустрічної родички.
Все ясно з нею. Втім, даний вид «тарганів у голові» я вважаю одним із
найбільш безпечних, аякже. І я цілком уявляю, як сильно підскочить рівень
прихильности, та змусити себе не можу. Для мене це слово вельми багато значить.
Пережиток минулого. Так і є, слово «мама» віє якимось… як заяложено це не
звучало б – благом. Гадаю, зважаючи на мої знання канону та, радше за все, на
злиття з Нарутовою душею, я зміг би назвати Кушіну матір’ю. Словом, щодо
Четвертого не певен. Деякі його вчинки будять у мені бажання заїхати йому по
пиці, та й дитяча образа теж бере своє. Тільки-от коли я ставлю себе на його
місце, і запитую себе самого «як ти вчинив би в такому разі», виходить дивна
штука. Точніше я розумію дві речі! Перша – він дійсно був моїм батьком. Друга –
заїхати по пиці треба вже двом особам, враховуючи себе! Лучче я його осяйність
успадкував, аніж спосіб мислення!
І зараз я маю просто неймовірну нагоду підняти багато відсотків з Хітомі,
особливо зараз, коли такий живий приклад у неї перед очима у вигляді дітей і
їхніх матерів. Та ніяк не виходить переступити через себе. Нумо, ганчірко!
Візьми себе в руки і скажи це коротеньке слово!
— Щось трапилося… — починаю казати я, підійшовши до дрижачої Хітомі. Що ж,
у всіх бувають хвилини слабкости, навіть у службовців ОПТУ.
А тепер закінчи речення! Ну ж бо, скажи це! Доведи, що ти маєш, і вони в
тебе сталеві… це я зараз про нерви, авжеж.
— …мамо. — Все ж таки вичавив із себе.
Чогось наприкінці підозріло зірвався. Дитяче тіло погано впливає на мене…
Та було б непогано довіритись Хітомі. Не так, слід відповісти на її довіру, що
вона проясувала на вході в учіхівський квартал тієї пам’ятної ночі.
Вона обійняла мене та використала Тілесне Мерехтіння. І ось ми вже за
кілька будинків од училища, на стозі якоїсь будівлі. Цікаве почуття від
переносу… Добре, що нічого не їв.
А Хітомі цього часу кріпко притиснула мене до себе, стоячи переді мною на
колінах, і вткнулася лицем у плече. І тихо, ледве чутно плаче.
[+50% стосунків із Хітомі/Цуру.]
До біса все! Буквально відмахуюсь од сповіщення, так само обіймаю куноїчі,
яка дійсно прив’язалась до мене.
— Ну годі, мамо, годі. — Зазначаю, що цього разу це слово далося легше, та
все рівно з заминкою. — Ходімо додому.
— Так, ходімо, Наруту, — каже вона, потихеньку заспокоюючись.
А на думку якось недоречно спало: чому в мене кілька разів на один відсоток
поліпшувалися стосунки з Кібиною мамою, якщо після того разу ми не бачились… Я
тупо побоююсь іти до них у квартал, пам’ятаю-бо квест «Приборкання…» і зважаю
на вже чинне серце. Еге ж, боюся його передчасного розблокування.
***
Приблизно тим часом. Цуме Інудзука.
Голова клану Інудзука перебуває в рідкісному для себе стані: вона
замислена. Та й чекає приходу додому свого сина, аби знову відповісти на його
запитання, щоби ці відповіді він озвучив своєму другові зранку.
Авжеж, Наруто здивував жінку своїм складом думок. Дуже. Його запитання були
неочікувані, правильні. Змусили її саму переозмислити наново, відповідаючи на
них.
Та що там! Коли жінка вирішила випробувати власну відповідь, витрати на два
нападні кланові хисла зменшилися на десять-п’ятнадцять відсотків, не лишивши їх
моці. Аякже, свіжий погляд на кланові хисла від дитини, не привченої в шибі «всі так роблять, роби й ти» і «тому що так треба», виявився вельми корисний. Та й віддати
належне самому Удзумакі, бо не володів би він живим умом – не зміг би видати ці
видії. Бажання затягнути його до свого клану тільки кріпне в Цуме.
Витрати на Хисло Наподоби також зменшилися на багато разів, не лишивши при
цьому ані чого. І не так сильно воно стало навантажувати організм від тривалого
застосування хисла. Що радує жінку ще більше – вона вже уявляє, яка неприємна
несподіванка чекатиме на ворогів, готових навіть до зустрічі з нею, які не
володіють даними про її нові можливості. Так, вже тільки за це можна сказати «спасибі»
другові її сина…
***
Саме цієї миті Наруту знову крапнуло +1% до стосунків з Цуме Інудзукою, що
викликало здивування хлопця.
…І саме тому вона так ждала Кібу з училища, бо, може, і сьогодні вона
черговий раз переозмислить щось.
Зрозуміти б іще, звідки така жага володіння цим хлопчиськом, звідки бажання
бачити його в клані?
Звідки їй знати про таку просту відповідь, але що в той самий час знаходиться
за межею її розуміння, як «одне заповнене серце». Інша справа, що в усіх воно
проявляється по-різному: в кого легкою прихильністю, в кого нав’язливою або,
навпаки, ненав’язливою рупістю. Однак, зважаючи на норов самої Цуме, так і на
певну тваринну сторону всіх Інудзуків, ба навіть, дикість, їй більше властива
риса вважати своїм усе, що зацікавило. Тому вона так і тягне до клану хлопчика,
що зацікавив її. А те, що це просто зацікавленість, без усіляких двозначностей…
Ну, так навіть краще. Принаймні, наміри чистіші.
***
Набагато пізніше в квартирі «сиротюка»…
«Я навіть знати не хочу, як так вийшло!» — сумно думаю я, перебуваючи в
обіймах Хітомі, немовбито якась м’яка іграшка. Безперечно, я нікуди не
пробивався, не в моєму віці піддаватися пробудженим спонуччям. Це дана особа
вирішила поспати з «дитиною». Ну, добре, хоч морального тиску не було, все
більш ніж пристойно. Ночнушка на Хітомі до колін, не прозора, зі щільної тканини,
тож усілякі двозначності відкидаються, що дозволяє мені відпочити і задавити
поривний крик назовні: «рятуйте, на мене напала збоченниця!».
Та й сам я в сонниці, що розглядається нині не інакше як додатковий шар захисту.
Та ось і заснути через таке дивне становище не виходить у мене. Від нічого
робити я почав зняткувати «Спостережливістю». Так тривало, доки я не зачепився
за Хітомі. Особливих змін немає, та одне мене вбило цілковито. Її клас змінився
з «Недо-ОПТУ «Кореня»» на «Матір-одиначку». Навіть не знаю, сміятися чи
плакати.
Немає коментарів:
Дописати коментар