Полишмо де-інде в ту частину недоброго ранку,
котру я витратив на те, аби остаточно повірити в трапунок і прийти до тями.
Нічого такого цікавенького все рівно не відбулося. Кого-небудь хвилює мій
спосіб потрапляння до світу мальованих японських картинок? Повірте на слово,
вам не вдасться скористатися ним навіть із одновідсотковою запорукою на успіх. Отож
цю частину теж лучче опустити. Головне – я зробив для себе один важливий
висновок. Навіть мій стіг, гучно шурхочучи і розмахуючи шиферними крилами,
полетів кудись удаль, а справжнє тіло за відсутности свідомости скитається
зараз по м’якій кімнаті, будучи зодягненим у втихомирювальну сорочку. Та яка
мені, вбіса, різниця? З’їхав з глузду? То насолоджуватимусь тим, що маю! А чого ще мені, власне, робити…
Я підвівся й кілька разів занурив голову в прозору воду.
Закинувся кількома якимось пігулками, завбачливо прихопленими моїм
попередником. І, трохи подумавши, вирушив у бік рідного селища. Тобто не зовсім
рідного, не зовсім селища, але це
Прочитавши свого часу чимало міжмережевої словісности
на тему раптових подорожей в інші світи, (і кимось уже вигадані, і
первотворні, авторські) я чудово розумію з чого слід починати. З усуспільненням і
знанням мови клопотів у мене не має виникнути. Значить, час приступати до
постановлення задач. Авжеж, можна було б існувати далі на засаді, «як Мудрець
Шестистезяр на душу положить», але моя відчайдушна підліткова юність скінчилася
зовсім давно, і ось так одразу починати «другу серію» поки що чогось не
кортить.
Неспішна прогулянка по густому літньому лісу чудово
помогла розібратися з усіма вступними зданнями до підходу в Селище, Приховане
Водобоями. По гілках, гейби мавпа, я не схотів скакати, а тому вийшов на
широку дорогу, що веде до поселення. І білою людиною покрокував по путівцю
перевальцем, загрібаючи пил у відкриті носки на чоботях.
Отже, першою найважливішою справою стало постановлення
задач трьох основних рівнів складности і доконечности. Унайменшена, умовна та вершинна
задачі. Почнімо з простого. Щодо унайменшеної задачі все просто: вижити. Новий
світ, у якому я опинився, доволі сильно сповнений усілякими небезпечними
ціглецями, котрі мають розвинені чарівницькі здібності. І застосовуються ці
здібності задля вмертвіння або нанесення тяжких тілесних іншим розумним організмам,
а також істотам, що вважаються такими. Початкові вміння й загальне знання
канону дають мені деякі прозориві плюшки, і для унайменшеної задачі їх, по
сути, поки що має вистачити зі сторицею. Жаль, що з «Нарутом» я був ознайомлений доволі поверхнево, більше як із мультом, ніж як із самостійним усесвітом. Філерні
стрічки я взагалі не дивився, а з первотворного серіялу більше за все
запам’ятав якраз частину із участю мого поглиненого альтер-еґа. Ну що вдієш, я
більше пошановував «Берсерка» й «Піратів Чорної Лягуни»…
Далі. Умовна задача: не просто вижити, а жити добре,
довго й ситно. Так би мовити, сповна задовольнити всі первинні побутові
потреби. На щастя, в цьому світі вже є одноманітна міждержавна валюта та деякі
високі технольогії. Оскільки позначена вершина начебто сама собою припускається
на постійній основі, то ніщо не заважає відразу ж приступити до розробки
умовностей. Та спочатку найважливіше!
Вершинний плян! Влада у світі та безсмертя. Еге ж, перегнув? А от не вгадали! Якщо вже ставити всеохоплювальну задачу, то
по-справжньому, годі дріб’язкувати. До того ж, і перше, і друге, у виделі, більш
ніж досяжне. Що стосується безсмертя, то я взагалі опинився в тілі тієї,
можливо, єдиної постаті манґи, котра цією таємницею справді володіла. Кумедно, що в цьому тілі жрець кривавого бога обставив низку осяйних
генетиків і вчених багатьох прихованих селищ. Той самий бідолаха Орочімару
десятиліттями шукає «формулу вічности», а Хідан навіть не замислювався про те,
що йому потрапило до рук. Праві, за таке ставлення до питання він мені і
сподобався, крім усього іншого. Щоправда, поки що з безсмертям доведеться зачекати. На жаль,
Родина Тамеруїв, що в Селищі, Прихованому Водобоями, мала невеличкий будинок. Він дістався Хідану у спадок од батька, звичайного Водобоянського шінобі-чюніна, що загинув на черговій місії, коли хлопцю було вже років
п’ятнадцять. Хідан не пам’ятав матері. З інших родичів був дядько, котрий не
вернувся з тієї самої місії, і дід, померлий у своєму ліжку від старих поранень
за два роки до синів. Хідан користав у «родинному помісті» тільки дві кімнати і
сокало, віддавши інше під владу мишей і тарганів
Щодо іншого майна справи набагато гірші. Майже все
багатство, що звалилося мені на голову, я зміг оцінити ще по дорозі й помацати
руками. У буквальному сенсі. Найціннішим, що в мене опинилося (вірогідно,
навіть цінніше за будинок) є родинний меч Тамеруїв: тяжкий прямий клинок, котрий
назвати катаною язик не гнеться. Найвидатнішою особливістю цього рубила,
ношеного в піхвах на поясі, є та обставина, що лезо й руків’я зроблені з
чакропровідних матеріялів, зовсім як у самураїв із Заліззя. Як було на пам’яти Хідана, це ой-ой-ой як круто. Своїм мечем хлоп
До торця руків’я клинка, що має, як належне, грізне
ім’я
Кілька печатей-вибухівок, світлових шашок і польовий
набір «вилікуй себе сам» доповнює Водобоянський начільний протектор, що висить
на шиї, і тутешній відповідник чюнінського лейбиря, що здебільшого нагадує
комонярську куртку зменшеної відміни. Жодних дротяних сіток і подібного Хідан
не мав, а тому й не носив. Єдиною новизною, внесеною ним у свій повсякденний
наряд, були дві зігнуті захисні пластини, неначе ті, якими зсередини укріплюється
чюнінська «куртка», присобачені поверх штанин на манір наколінників. Загалом,
видок іще той. Не складе жодних труднощів затесатися в товариство панків.
Окрім матеріяльного добра, є ще й ремесні вміння. Тут
я порадів набагато більше. Хідан був чюнін по праву. Ба навіть, якби не язик
без кісток і склочний норов, через що він зумів розсваритися з усією селищною
верхівкою, то хлоп давно був би підвищений у ћьоніни. Якщо не за здібностями,
то за службовою потребою. І це, за мірками Водобоїв, взагалі-то вкрай круто!
В’януче і занепале «приховане поселення» наразі може пишатися лише трьома боєздатними ћьонінами, а всього тутешніх шінобі набирається заледве пів сотні. Загалом, не
тяжко зрозуміти, що Селище, Приховане Водобоями, вирішило відійти від нінћівських
справ, оголосити невтручання, почати торгові діла та звалити всі турботи на
плечі тутешнього князя. Це, до речі, те доленосне рішення, після котрого
минулий Хідан спершу виказав усім на вічі, що він думає про них, а потім з
горя звалив напиватися подалі.
Майбутній кривавий жрець мав ґрунтовну науку. Родинну.
Кланова тілесна хизна була в Тамеруйо на висоті. Основи основ мечної хизни теж
мались нічогенькі. Він навіть почав самостійно просуватися до освоєння Хисла
Летючої Ластівки, що надає можливість заповнювати зброю орударевою чакрою,
значно збільшуючи її гостроту й пробивну здатність.
До нінћівської хизни хлопець, як не дивно, теж мав неабиякі задатки, що жодним чином не простежується в каноні. Як і в усіх предків, а також
у двох третин шінобі селища, живельним первнем Хідана, і моїм тепер імовірно
теж, є Вода. Хисла, що належать до Вивільнення Води, всі Тамеруї вивчали з
раннього дитинства, починаючи з достопам’ятного ходіння по воді. Хоча це в
першу чергу вправа на орудування. Приховання у Воді, мистецтво туману, тотожне тому, яке користають хлопаки з Туману, і Творення Водяного Муру – усі вони
складають звичні і давно освоєні Хіданом фіґлі. Останнім часом між нечастими
місіями (селищні замовлення й доходи падають співвідносно до шаноби селища) хлопець
жваво справлявсь у створенні водяних клонів. Один повноцінний уже виходить
запоручно.
Одначе крім Води в Хідана виявились іще й вельми
слабенька здібність до первня вогню. Це, до речі, цікаво. Серед Тамеруїв «вогняних
чарівників» ніколи не бувало. У виділі, ця здібність відкриває мені доступ до
розмаю найбільш руйнівних «заклинань», упритул до освоєння Парового живелу (сполуки двох первнів), але над цим треба ще довго працювати.
У цілому, особливо жалітися немає на що. Попереду
розступилися дерева й замаячили декілька хат, вибудованих край величезної
скелястої прірви, на дні котрої вздовж русла ріки й коло десятків киплячих
сірчаних ћерел розташовується основна частина Водобоїв.
Що ж, мету я поставив собі, облік наявних запасів
зробив, а значить, час, товаришу сержанте, іти назустріч неминучости! Канонний
Хідан, якщо я правильно пам’ятаю, перед походом влаштував селищу знатну
різанину. Але я маю на цю милу місцинку вже інші, подекуди більш далекоглядні
пляни!
— Ну що, бляха, вперед із Ћяшіном, Іванку…
***
Водобої – «містечко» чималеньке, особливо за мірками
тутешнього світу. У ньому мешкають майже п’ять тисяч осіб, а це побільше від
іншого окружного осердя в полишеному світі. При цьому майже все поселення
стисло розташовується на невеликій терені, огородженій з двох сторін природніми
скельними мурами, розділеній навпіл тічною рікою посередині. І саме тут я
збираюся зостатися на найближчі декілька років. Просто сидіти на одному місці не
до вподоби, а ось
Чому саме Водобої, незважаючи на те що вони найближчі й краще за все знайомі? На те є аж дві причини. Перша ґрунтується на моєму
передбаченні. Якщо я нічого не наплутав, то Водобойщина буде тихим і затишним
куточком, у котрому не станеться жодних гучних потрясінь упритул до початку
Четвертої Великої. Тут немає укрить і сховів майбутніх учасників подій канону. Немає ћінчюрікі, на котрих полюватимуть. Немає таємниць. Немає багатств і немає
довгограючих чинників.
Стиснута на тонкому земельному перешийку між
Огеньщиною, Громовиччиною, маленьким Рисопіллям і таким самим Мороззям, ця
країна бездоганно підходить для відсиджування. Порівнятись із нею в цьому пляні до пуття може тільки Чаїв’я, але там є подекуди більше всілякої «нехорошої»
діяльности. Дрібні будинки знаті та торгові товариства перебувають у постійних
внутрішніх іграх. А сотні найманців, мисливців по голови і
За час, що лишився до грядущого апокаліпсису імені
товариша Тобі, мені до пуття треба накопичити достатнє число засобів, аби в
разі чого начхати на світове панування, та прожити при цьому залишкову
вічність, і ні в чому собі не відмовляти. І нові Водобої чудово можуть допомогти мені. Однією з основних заохот тутешніх при ухваленні рішень щодо змінення
статусу поселення є бажання погріти руки на легких грошах. Шінобійське ремесло
остаточно перестало приносити місту багатство й процвітання, і тепер
більшість мешканців, обділені чарівними здібностями, воліють улаштувати тут щось
на подобі до курортно-санаторної зони. Сірчані ћерела мають прекрасні цілющі властивості, а вода деяких із них при грамотному використанні не тільки
очищає організм, ба навіть, дозволяють зводити опіки й застарілі шрами. Хідан знав це на власному досвіді.
Крім того, розчистивши кілька ділянок невикористаної
лісової дороги, майбутні дрібні підприємці воліють діяльно «осідлати» ще й
Рисову Путь, головний сухопутний тор, по котрому з навколишнього світу доставляються різноманітні товари й вироби в Громовиччину. Якраз щодо рису та іншого
рослинного краму в тутешніх мешканців є помітний брак, а купецькі кораблі, котрі ходять од узбережжя Огеньщини, Чаїв’я та Медів’я занадто сильно залежать од
вітрів і примхи морського живелу, та й, до того ж, здебільшого орієнтуються на
острівні держави регіону. А значить, Рисова Путь безперечно перетворюється на
золоту жилу. І багато сельчан уже жваво зайняті підготовкою постоялих дворів,
купалень та гендлів. А поява ігрових домів, бурдеїв та інших радощів великої перевалочної цяти навряд чи змусить довго ждати на себе. Ось, власне, я волію урвати собі кусочок цього пирога. Та для цього потрібні або некволі
підйомні засоби, або… Високий суспільний статус.
Я спустився вниз по дерев’яних сходах, зігнутих
кутастими зиґзаґами; так само неспішно попрямував смутно знайомими вулицями
туди, де розташовується колишній осідок Ради прихованого поселення. Саму Раду
складали троє чоловік, але наразі селищем, по сути, керує тільки один – Яхако
Тецунаґі. При бувалому «режимі» цей муж робив приблизно те, що й Данѕо в
Селищі, Прихованому Листвою: очолював тутешню розвідку, протирозвідку та каральний стрій в одній особі. Після перевпорядження його суправителі остаточно
відійшли від діл. Похила шанована панна, котра відає коштами поселення, остаточно
пішла на покій і тепер дістає правнуків в одному з окраїнних помість. А
колишній «воєвода» Ясуѕакі, котрому, до речі, ледве тридцяти минало, вже звалив
із селища, прихопивши із собою майже всіх безрідних шінобі. Як я зрозумів із Хіданових
спогадів, воєначальник хоч і був хорошим воїном, але страждав на параноїдальний ідефікс: мріяв створити «найкращу й найвідомішу найманську ватагу». Ймовірно,
тому Ясуѕакі й дозволив Водобоям занепасти на законних підставах, пустив-бо
діло на самоплив і не став суперечити рішенню більшости. Що ж, тепер на його ждало
блискуче майбутнє ватажка великого загону ремесливих нінћів-найманців.
Вельми сподіваюся, що років п’ять не почую більше про цих хлопів. У каноні
вони, до речі, либонь, теж не засвітилися жодного разу. Мабуть, стрімко
передохли на вільних хлібах…
У цілому, тепер моєю задачею є перемовини з Тецунаґі,
в котрого лишається при собі декілька своїх людей і найбільший вплив у місті. Те,
що Яхако має намір сісти в Водобоях законним старостою з княжого дозволу, всі
знали ще до великих зборів. Тож його спонуки до полишення селища «прихованого
статусу» теж цілковито зрозумілі.
Я прогулявся по рідному селищу до осідку майбутнього
очільника та поспостерігав за випадковими перехожими – дійшов цікавого висновку.
Хідан не мав великої любови у тутешніх. І при цьому його вельми
боялися. Запозичена пам’ять послужливо підкидує моменти, котрі пояснюють подібне
ставлення. Останній Тамеруйо ніколи не ліз у кишеню по слово й не гребував
додати ще й кулак. А тягатися за силою з хлопаком могли далеко
не всі сутрудівники. Та найстрашнішою для мешканців була Хіданова неймовірна безжалісність. Покидьок не боявся пролити кров з приводу й без. І що
найцікавіше, прокручуючи в голові різноманітні кадри, пов’язані з деякими
«трапунками», я не зазнаю жоднісінького почуття відторгнення або чогось
подібного. Такої повної байдужости за мною раніше не водилося. І тут, мабуть,
знову зіграли свою влогу ті поучні настанови, що зостались у мені від душі того
колишнього Хідана.
При дверях колишнього будинку Ради сумує без діла
рослий шінобі. Це,
— Яхако тут? — грубо гаркнув я без привітання, не
доходячи до сходин, і без клопотів вписуюсь у звичний для тутешніх образ.
— Яка тобі різниця? — спробував згрубіянити у
відповідь шінобі, ім’я котрого в пам’яти так і не спливло. — Може, тут.
— То шуруй доповідай, що я хочу перекинутися з ним
кількома словами!
Декотрий час охоронець посилено намагався думати, користуючись щільною черепною кісткою, явно не призначеною
Довелося набратися терпіння й зачекати. Сваритися з
Тецунаґі і його людьми мені поки що не з руки. Певний час по тому мене
супроводили до Яхакового усидку в супроводі аж чотирьох бійців, серед котрих,
щоправда, навіть
Відпустивши зайві вуха, Яхако кивнув мені на крісло
перед робочим столом, зостаючись при цьому сидіти з іншої сторони. Асато треться
при стінці збоку, не стидаючись ясувати відкриту настороженість. Еге ж, воно й
зрозуміло. Хіданова слава була вельми однозначна, а крім того, ми в минулому не
один раз і не два обмінювались із Асатом досить… Грубими висловами.
Плюхнувшись на крісло, я влаштувався в ньому
попривільніше, і очікувально витріщився на Тецунаґі, пропоную почати йому.
— Чого тобі треба? — колишній старійшина й майбутній
староста не збирається тягнути, відразу ж переходить до головного.
— У Водобої, вбіса, прийшли зміни, — ще ширше
зішкірився я. — І скоро наше місто, мать його перетак, заживе по-новому. А
зважаючи на те що ти і твої волоцюги тут зосталися, то заправляти новим життям
плянується якраз із цього усидку.
Асато не по-доброму зіщулився, але Яхако дав йому знак не
рипатися, зберігати дотеперішню незворушність. По сути, моя нахабна поведінка
була ще вельми прийнятна в порівнянні зі звичними вибриками Тамеруйо.
— Ти не відповів.
— Багато приїжджих – багато клопотів. Хоч-не-хоч, а
доведеться створити яку-небудь срану військовицю або щось типу довбаної
сторожі, — криво посміхнувся, пояснив свої розмисли. — Людей треба буде
набирати, твоїх-бо тюхтіїв явно не вистачить, і все це діло продумати розумно,
а не як у гоміків – через сраку. Коротше, віддай мені чин начальника міської
військовиці з усіма повноваженнями.
Тецунаґі аж крякнув. Асато вилаявся. Та що вдієш, саме
це мені потрібно: продати знання й уміння свого старого життя за якнайбільшу
ціну. І здобути те високе положення, ради якого я попервах готовий навіть злегка поступитися цим двом хлопам.
— Пане Тецунаґі, нуте, я зараз просто викину покидька звідси під три чорти! — хриплувато каже ћьонін, відвалившись від стіни,
але завмер, коли я всім тілом розвернувся в його бік, не вилізаючи з крісла.
— Стули свою смердючу пельку! — злість від
роздратування навіть не довелося стінити. — Йолопам слова не давали! Не з
тобою, гівноїде, балакаю.
— Як же ти мене дістав, — прогарчав шінобі, стиснувши
кулаки.
— Хочеш помахатися? — моя долоня сама лягла на руків’я
меча. — Нумо! Тільки ж ми обидва, мудиле, знаємо, що коли хто-небудь із нас опісля мордобою живий зостанеться, то точно все подальше життя повзтиме кривим
калікою!
Асато мимохіть завмер. Схоже, більше здивувався
розумности сказаних слів. У погляді Тецунаґі теж з’явився зацікавлений вираз.
— Хідане, і чого б це я маю передати чин тобі, а от,
припустімо, не йому? — із сумнівом уточнює Яхако, під кінець кивнувши на ћьоніна.
— А яка тобі з того, вбіса, вигода? — я знову
повернувся до старійшини й посміхнувся. — Що поставиш ти свого улюбленого холуя
над тутешніми йоріками, що ні – все одно. Він без чергового цілунку в дупу
жодного рішення сам не ухвале, а людям зі сторони та тому ж князеві це буде
зрозуміло й видно мов на долоні. Згори додам, що свого зсученого Асата ти таким
призначенням не купиш, бо він і так твій з усіма потрухами. А от я на такий
подарунок «клюну» вельми охоче. І ніхто тобі ані слова не скаже. Ну, припустімо,
купив ти сильного бевзя посадою, так, бляха, ти на те тепер і староста цього
клятого селища. Знов же, знаючи мене та мій норов, хіба хто-небудь подумає, що новий
начальник військовиці не просто повівся на теплу місцину та жирний оклад, а
дійсно став працювати на пердуна Яхака.
— І ти працюватимеш? — уточнює колишній старійшина.
Я лише знизав плечима у відповідь, мовляв, вирішуй
сам. Асато явно поривається щось сказати, але Тецунаґі не схотів його слухати.
— Потрібен час, аби все обдумати. До того ж на цю
посаду треба призначення від самого князя…
— Він же через три дні припреться, — перебив я Яхака.
— Ніби обирати старосту для нового поселення, а, по сути, тебе призначати. Невже
не догалдикаєтесь між собою?
— Я ще сам не ухвалив рішення, — поглядом буцнув
мене вусатий.
— Гаразд, біс із вами, — махнув я рукою і підвівся. —
Я ще тиждень у себе подармую, а потім звалюю. Коли чого надумаєш – посилай
гонця.
І знехтувавши прощанням, рівно як і привітанням на
початку бесіди, я попрямував до виходу з усидку. Власне, вудка закинута, лишається ждати на скутки.
***
За спиною гостя зачинились двері, у світлиці відгучали
кроки, і на віддаленні почувся ще один гучний ляск. Яхако Тецунаґі, нинішній
доконний господар Водобоїв, опустив підборіддя на з’єднані кисті рук, вперті
ліктями в стільницю.
— Асату, скажи, будь ласка, — звернувся староста до
завмерлого поряд ћьоніна. — Коли це ми пропустили мить і не встежили за тим,
що в цього покидька раптом виріс мозок.
— Я можу зайнятися цим, — одразу ж запропонував
шінобі.
— Ні, Асату, — відкидно похиляв головою Тецунаґі. —
Він має рацію в одному: у нас мало людей, боєць такого рівня не буде зайвий.
— Невже Ви хочете погодитись? — дивується ћьонін,
непогано-бо знає свого хазяїна і звик бачити з його боку виключно обережні
відважені рішення.
— Не знаю як щодо впорядчих здібностей, але зате він
точно створить мару двовладдя у Водобоях, і саме на нього стануть виходити всі
ті, хто вирішить замислити чого-небудь проти мене. Нам потрібно буде лише підтримувати
цю мару, і тоді Хідан на цьому місці буде корисний нам як ніхто інший. І це
все, звичайно, незважаючи на виконання його основної нової роботи.
— Таке можливо, але тільки поки Хідан виконуватиме
Ваші накази, пане Тецунаґі, — досі сумнівається Асато. — Та чи надовго
вистачить такого, як він?
— Може, не надовго, — погодився колишній старійшина. —
Але в такому разі його завше можна буде прибрати…
***
Залишок дня я провів доволі насичено. Попервах
почимчикував до родинного гнізда Тамеруйо, ознайомився з дідизною житлоплощею.
Враження, справлені на мене від обходу дому – невимовні. Скажімо так, чогось
сам по собі вартував тільки та обставина, що свинюшником це місце вважав навіть
колишній Хідан, на тлі якого я, зі своїми «шкарпетками, що лежать у кутку» ще
видаюся зразком охайности.
Я витягнув з єдиної заначки всі невеликі заощадження
клану Тамеруйо, провів перелік скудної грошви. Взагалі, на перші часи має
вистачити. Надалі або я отримуватиму зарплатню, жодним чином не залежну від виконання
місій, або доведеться вже податися в путь-дорогу. Та в обидвох випадках з домом
треба щось робити, оскільки ані жити в ньому, ані виставляти на продаж поки що
не є можливо. Засунувши в кишеню декілька пом’ятих грошівок, я недовго подумав
– і вирушив на найближче «будівництво», котре вимислив мій сусід, що на куті
кварталу. До самого хазяїна я не мав жодних справ, зате мав розмову зі старшим
над бригадою шабашників, що наводять порядок у великій хаті, котрій скоро
доведеться стати невеличкою вітальнею.
Спілкування з «виконробом» Рутом вдалося коротке, та
плідне. Змовившись о те, що під вечір до мене явиться банѕайзагін
прибиральників, я лишив завдаток і неспішно вибродив назад до себе. Головний
роботяга, хоч і дещо насторожено, але без усілякого супротиву взяв гроші і не
став турбувати запитаннями.
До приходу халтурників удалося перекусити, що Ћяшін
дав, і розгребти особисті речі і Хіданове спорядження. Половина одежі і взуття
відразу пішли в смітник, тому що де-інде складалася тільки з дірок і плісняви. До
зброї і спорядження Тамеруйо ставився набагато дбайливіше. Отак у моєму
розпорядженні з’явились іще пів сотні метальних зірочок, набір із семи тант,
два порожні сувої, пригожих для запечатувальної хизни, і стіс заготовок для
вибух-печатей. Найціннішими знахідками стали повний добір польового строю, що
чимось нагадує пріснопам’ятні наряди опетеушників, і легкі сірі обладунки, ніби
ті, що постійно носить Асато, які за бажанням можна надягти поверх згаданого
вже «нінћівського однострою».
Робітничо-селянський стан прибув до «замку», коли
обрій почав багріти. Та за діло хлопці взялися скоро й жваво. Найбільшу частину
накопиченого барахла і сміття я дозволив викидати просто з вікон. Опісля
стягнули мотлох у купу на пустирі за домом і попросту спалили. Після цієї
тяганини виводити пацюків та інших мешканців очищеного помешкання має стати
простішою задачкою. Через того ж бригадира, доки будівельники займалися
«зарисом» мого помістя, я перемовив, аби він підігнав назавтра ремесника зі
дезінсекції. Також побіжно обговорили клопіт: скільки коштує під’єднання мого
сараю до місцевої електромережі, що живиться від невеличкого ТЕС на іншому краю
селища. Сума видалась кругленька, але завдяки своїй славі я можу не
побоюватися, що з мене спробують зідрати хоча б один зайвий рьо. З добрим
електриком Рутом теж пообіцяв мені підсобити.
Мабуть, трохи розслабився бригадир від бесіди –
посмілішав так, що вирішив проявити допитливість стосовно причин моїх дій з
перебудови дому. Я, поринувши в боротьбу з пробудженою жабою, у відповідь
увічливо попрохав його «від’їбатись». Розумний мужик одразу ж виконав просьбу.
Втім, це не завадило робітникам самим «здогадатися», що я, певно, збираюсь
покинути поселення, та перед цим маю намір виставити на продаж свою халупу.
Чутки розповзлися по Водобоях лишень за одну ніч…
Новий день повний подій іще більше, ніж минулий. Від
самого ранку я засів у сокалі та, хутенько винищивши залишки всього їстівного,
намагався начеркати на папері розклад необхідних щоденних вправ. Немає жодного
змислу випробовувати долю, а світ шінобі – сурове місце. Хто постійно не
прокачується і не росте над собою, той дуже швидко перетворюється на гній для
тутешнього рослинства. А помирати другого разу мені чогось не кортить.
Звісно, Хідан мав свій набір занять, та розібравши
його за списком, я лишився вкрай невдоволеним. Протягом тижня в Тамеруєвому
списку зовсім немає занять із тілесної хизни ближнього бою. І взагалі не
приділено часу розвиткові вогняного первня. Мій попередник відверто вважав, що
возитися з цією слабенькою здібністю – лише даремно гаяти час. І в цьому ми
значно розійшлись у думках.
Під час перебігу плянування я зробив для себе кілька
неприємненьких відкриттів. Наприклад, мої наполеонівські пляни з освоєння
парового живелу, схоже, вилітають у трубу. Без поліпшеної крови — вродженої
генетичної здатности, цебто вміння сполучати декілька живельних хисел — на
володіння навиччинами Пари можна ставити жирний хрест. Виходить, що вчора,
кумекаючи на цю тему, я охоче піддався сумбурним спогадам о канон, не став
ритися в дійсних Хіданових знаннях. А значить, надалі треба бути хоч трохи обережнішим
із цим ділом, коли вже так вийшло, що моя свідомість видає відомості про деякі окремості тільки при глибинному запиті, напряму забитому в «пошуковик». Хоча чому б усе-таки не спробувати з паровим живелом? Маю ж я звідкілясь вогняну чакру, котрої не мав жоден Тамеруйо. Мабуть, це не просто так з’явилось. Та спочатку
той же вогняний первень треба освоїти бодай на трієчку. Плюватися вогнем, мовби Учіхи, я навряд чи зумію, але які-небудь дрібні вогнеграї, що папіюватимуть
Феніксів Відлюдницький Огень і зможуть помогти відволікти ворога в бою, я
потягну стовідсотково. І рукопашний бій! Негайно зайнятися рукопашним боєм, не
забувати про роботу з мечем, звісно ж.
Визначившись із тривалими плянами розвитку, я знову
виповз у місто і вирушив у путь по місцевим крамницям. Не всюди мене стрічали
радісно (точніше ніде не стрічали), та спровадити ніхто не наважився. Я набрав
трохи різних одежин замість спалених минулої ночі та накупив харчів; заглянув путтю
назад до місцевої теслярської артілі, ощасливив родинний підряд столярів
замовленням на кількадесят найрізноманітніших предметів інтер’єру. В домі з
меблів зараз є лише лежанка, шахва, сокальний стіл і три ослінчики, тож треба
потурбуватися, чим обставляти помешкання після протруєння нинішніх пожильців.
Останні відвідини були до крамнички, що торгує прикрасами.
На мою просьбу хазяїн крамниці виказав віддію, що вже
стала втертою: здивувався, та нічого не спитав. Мені пообіцяли підготувати
срібний медальйон в узорі трикутника, вписаного в коло, через добу, та й я не поспішаю.
Либонь, з мого боку було доволі спішно так грубо «бавитися» зі знаменами
цілковито незнайомого мені віросповідання. Тут усе-таки не Земля. Хтозна, чи не
викликне мій вчинок рупости з боку тієї самої сутности, котрій у каноні служив
справжній Хідан. З іншого боку, дотримуючись вершинного пляну, цієї уваги мені
в будь-якому разі якраз і потрібно цього домогтись. До того ж, маю я ще одну
хитру намітку, пов’язану з цією річчю на подальший прозір.
Те, що мої дії зацікавлять комусь із більш, так би
мовити, приземлених обивателів, я не хвилююся. Якщо розмислювати льогічно, то,
відпираючись од канону, як я його пам’ятаю, секта темного божества Ћяшіна не
то вельми нечисленна, не то страшне яка законспірована. Досить точно на цю
обставину вказує те, що жодний із противників Хідана — що Юґіто, що чернець,
Асумин приятель, що сам Асума і розумник Шікамару — взагалі ніхто не мав
уявлення про цю спільноту і про здібності її посвятників. Напевно, які-небудь
уривчасті відомості є в таємних борогах прихованих селищ і столичних міст. Але
купівля якої-небудь дрібнички колишнім тутешнім чюніном у саморозпущеному
«військовому анклаві» маленької периферійної держави точно не стала б тією
подією, котрою зацікавляться люди, що сидять у верхах.
Іще пів дня я розважався тим, що ганяв гризунів разом
з тямцем, присланим Рутом. Будівельник не збрехав, цей мужик теж знає свою
справу, тож гроші я віддав йому без усіляких докорів сумління. Ледве я встиг
спорудити собі вечерю, аж у гості явився Асато. Тривалої бесіди не вийшло, але
зате я взнав, що мої умови прийняті. Залишається тільки дочекатися скорого
приїзду князя.
У честь прибуття правителя країни нарід повалився на
вулиці і вишикувався живою коридором уздовж усієї пути прямування від нижнього
майданчика сходів до колишнього будинку Ради. Я тим часом сиджу в себе й
кумекаю, чого саме мені потребується для впорядження швидкої плідної служби
правопорядку, а також заразом студіюю звід тутешніх законів. Вони тут у
багатьох державах уїднені, і це значно полегшує роботу суддям і життя мандрівникам.
Опісля тригодинних посиденьок князь Юмаґава і вусань
Тецунаґі вислали по мене когорту з дюжину чоловік з числа колишніх ґенінів і
вояків самого правителя. Дивовижно, та очільника нашої Водобойщини охороняють
звичайнісінькі люди. Начебто глупо, але така-от особливість тутешнього
суспільного устрою, що навіть правитель премогутньої Огеньщини може дозволити
собі охорону з шінобі тільки у вигляді тимчасової міри, за вельми велику плату
та при наявности вагомих підтверджених побоювань за власну шкуру. Та саме так
приховані селища зберігають начасний стан, стараючись не втручатись у життя
простого люду, ігри громадської влади і регіональну економіку.
Але тут у гру вступають усілякі обмежувачі: воїни з
прихованого поселення зазвичай не працюють проти своїх і не замахуються занадто
високо на великих людей із сусідніх держав (якщо тільки їх таємно не підтримує нарочна
Мій супровід прибув до тамеруївського дому і лише пів
години по тому відбув до майбутнього старостиного усидку. Я збирався так довго
не просто так, тягнув час навмисно. Нарід з вулиць до цієї миті вже розсисався,
та коли почув про «дивні рухи» керівництва, знову став жваво виповзати, щоби
поглянути, що ж таке трапилося. А видовище, котре вони побачили, досить
однозначне: Хідана Тамеруйо під вартою ведуть до самого князя! Ох, скільки
дивних красномовних поглядів я вспів упіймати за цю нетривалу путь. Бо ж деякі
ще й певних висловів не стидаються. Загалом, настрій натовпу стрімко
згуртувався навколо думки, що «давно вже пора притягнути до відповідальности цю
тварюку». Словом – лютий обиватель, як і в світі, полишеному мною, ледве
відчувши можливість висловлюватися безкарно, проявив найкращі риси своїх
тваринних потягів.
Обмін люб’язностями з Юмаґавою затягнувся ще приблизно
на годину, при цьому за стінами споруди нарід досі продовжує прибувати.
Добренькі містяни жадають кривавих видовищ. А ми процідили чаю з церемоніяльним
видом та порозглядали одне одного з боку, бо питання було вирішено Тецунаґі ще
до мого приходу. Я, як і обіцяв Яхакові, тримаю язика за зубами, а Юмаґава
зважив за потрібне про що-небудь мене розпитувати. Очевидно, новий староста
зумів завірити правителя в своїй долугости при відборі людей на ключові місця.
І мені цілком однаково, чи він звичайним словом, чи шарудливою грошиною, чи якою-небудь підвагою, що в такого змія, як Яхако, точно водиться. А от зате чай
смачний був. І печивко до нього чудове. Писець Юмаґави тим часом склав усі
необхідні папери.
Урочистий вихід нашої трійці на ґанок перед лицем
стугонливих мас минув строго за пляном. Уздовж оміру вишикувались княжі вояки.
Натовп притихнув. І Юмаґава вийшов уперед, звернувся до люду, що зараз кидав
більше за все напружених поглядів саме в мій бік.
— Зважаючи на бажання всіх мешканців Селища,
Прихованого Водобоями, я не бачу причин відмовити в тій просьбі, що була
донесена до мене сьогодні, — з дещицею опалу став віщати господар Водобойщини.
— Беручи до уваги положення селища та йдучи назустріч її мешканцями, я
погоджуюся з тим, що віднині це місце більше не буде прихованим поселенням.
Віднині Водобоєве – просте, звичайне місто, де діють закони й правила нашої
держави. Як володар цих земель, що піклується про блага всіх її мешканців, я
представляю вам старосту цього поселення і призначаю його правити від мого
імені в межах, обговорених законом. Яхаку Тецунаґі, — князь трошки повернувся в
бік колишнього старійшини, — прийми мій дозвіл і виконуй усі одержані обов’язки
сумлінно й справедливо.
— Для мене честь, Великий Юмаґаво, — схилився в
поклоні вусань, ховаючи в тіні вдоволену посмішку. — Обіцяю, що не підведу Вас
і виправдаю довіру.
— Я вірю в це, — кивнув голова держави та знову
звернувся до народу. — Аби уникнути узурпації влади і неналежного виконання
моїх наказів, я призначаю у Водобоєві начальника над міською сторожею. Як вам,
напевно, відомо, ця людина жодним чином не мусить бути пов’язана зі старостою
Тецунаґі, аби від початку уникнути всілякого натяку на кумівство. І тому,
відібравши найкращого з усіх можливих висуванців, представляю вам вашого
старшого йоріка Хідана Тамеруйо…
Тиша, що нависла над маленьким майданом, не лишилась
цілковита. Вона є оглушлива. А я, насолоджуючись чудною миттю, повільно
виступив уперед і обвів поглядом сотні збентежених облич, вишукуючи й «проколюючи» поглядом тих самих недавніх крикунів. Губи самі собою розтягнулись
у безумній посмішці, яку я колись уже бачив в озерному відображенні. І многі
люди в натовпі мимохіть подалися назад. Юмаґава, здається, хотів продовжити
нарочну частину, та я не зміг стриматись і, зішкірившись якнайширше, рявкнув так
гучно, щоби мене точно почули навіть у сусідніх кварталах.
— Ну все, паскуди! Начувайтесь!
Немає коментарів:
Дописати коментар