Пообіцяй мені, що так буде завше. Розділ 2. День другий

Зранку Сакура встала раніше від усіх і вже збирає все необхідне до майбутньої гаївки, що вона її кожного року влаштовує для своєї крихітки в честь її Дня народження. Це вже своєрідний маленький звичай; зважаючи на все, Сараді цей звичай дуже подобається. Це один із небагатьох днів у році, котрий жінка може присвятити своїй любій доньці. Поглядівши на годинник, Сакура осягнула, що пора вже будити Сараду, і, прихопивши подаруночок, піднялася вгору, в дитячу кімнату.

Тим часом, гейби відчуває прихід матері, дівчинка вже прокинулася, солодко потягується у білосніжному ліжечку. Сарада звикла вставати доволі рано, тому зараз їй це до снаги. Охайно відчинивши двері, Сакура побачила доньку, що позіхає, і не могла не всміхнутися. Наразі Сарада нагадує маленького милого кошеня.

— Сонечку моє! Вже прокинулася?

— Мамо!

— Поглянь-но, кого я привела! — жінка дістала з-за спини великого плюшевого ведмедя й присіла на ліжко поряд із донькою. — Диви! Ведмедик  прийшов поздоровити тебе із Днем народження!

— Який великий! Мов справжній! — побачивши гарну іграшку, Сарадині очі запалали від захвату.

— Справжній, звісно! З Днем народження, моє золотце! — каже Сакура, ніжно цілує крихітку.

— Я вже велика?

— Звісно, велика! Сьогодні ти стала старшою на цілий рік!

— Мамо…

— Що, моя панночко?

— А де мій тато? Чому він не хоче бути з нами? Він що, мене зовсім ніскілечки не любить? — спитала раптом дівчинка, через що жінка трохи розгубилася. Через ці слова в її душі ніби щось обірвалось.

— Що ти таке говориш, Сарадо? Звісно ж, твій тато тебе безмірно любить!

— Чому тоді він не поздоровляє мене? — крихітка ображено надула губи, а її чорні, ніби дві вуглинки, очі сповнились дитячою образою.

— Ти що, він тебе, знаєш, як вітає! Просто він… він зараз на дуже важливому завданні… А… там… а там, де він зараз, нема телефону, розумієш? Я ж казала тобі вже. От побачиш, дуже скоро він вернеться, і ми знову будемо разом. Твій тато – звитяжець, пам’ятай про це.

— Як з казки?

— Як з казки, — Сакура засміялась.

— А ти нікуди не підеш?

— Ні, золотце, — жінка взяла дочку на руки і приголубила її, погладивши по голові. — Я нікуди не піду. Я з тобою, а ти зі мною. А разом нам боятися нічого, адже так?

— А кого ти боїшся? Чудовиська? Не бійся, ми тебе з ведмедиком захистимо від усіх чудовиськ!

— Спасибі, сонечку! Тепер мені з такими захисниками ніщо не страшне! Гаразд, вставай, іди вмивайся, чисти зубки, зодягайся. І я жду тебе внизу. Ти ж не забула, що в нас сьогодні гаївка?

— Не забула. Я хутко, мамо! — Сарада скочила з ліжка й кулею побігла в купільню.

У вітальні гучно пролунав телефонний дзвінок, що розірвав тишу. Піднявши слухавку, жінка почула знайомий, дуже рідний голос.

— Слухаю!

— Здрастуй, Сакуро!

— Пані Цунаде! Яка я рада Вас чути!

— З новонародженою тебе!

— Дякую, пані Цунаде! Вельми дякую!

— Як же я скучила за нею!

— Вона за Вами теж дуже скучила. І я скучила. Як Ви там? Як відпочиваєте?

— Та в мене все добре. Знаєш, тут справжній Рай! Гарячі джерела, водорозслаблення, свіже повітря, а головним чином – ніякої роботи! Будучи хокаґе, я зовсім забула значення слова «відпустка», — Сакура почула дзвінкий сміх по той бік.

— Я дуже рада за Вас! Ви на це заслужили, пані Цунаде.

— Гаразд, досить про мене. Ви-то як?

— Добре, до свята готуємось потихесеньку. Ось, на гаївку збираємся разом із Сарадою.

— О, це у вас уже звичай! Як я могла забути! Ну, і де там ця наша спільна знайома?

— Зараз покличу. Сарадо! Доню, ходи сюди! Пані Цунаде телефонує! — почувши ім’я жінки, дівчинка вмах примчалась до телефону.

— Алло! Бабусю Цунаде? Ура! — Сарада дуже любить мамину вчительку, ніби другу бабусю, тому так її і зве. Цунаде теж береже крихітку, як зіницю ока, бо власних дітей і внуків, на жаль, доля їй не дала, а Сакура для неї замість доньки.

— Сарадо, ластівко моя! З Днем народження! Рости красунею, молодчиною! На радість мамі і бабусі з дідусем!

— А ти сьогодні приїдеш?

— Ні, сьогодні не встигну.

— А коли?

— Лучче ти до мене приїзди. Хочеш? Я буду дуже рада тебе ждати.

— Добре, ми з мамою приїдемо, правда, мамо?

— Звісно, приїдемо! — відповіла Сакура й поцілувала дочку.

— Я тобі подарунок поштою надіслала. Скоро надійде.

— А який подарунок? — Сарадині очі запалали рупивістю.

— Здивлянка! Сама побачиш.

— Яка здивлянка? — почала перепитувати дівчинка.

— Доню, це буде вже не здивлянка, якщо пані Цунаде скаже тобі.

— Ну, гаразд. Я зачекаю. А мама великого ведмедя подарувала!

— З тебе зростом?

— Ні. Трішечки. Він погано їв.

— А ти його не наслідуй. Ти мусиш добре їсти, домовились?

— Добре.

— А бабуся пиріг пече, так?

— Ага.

— Сарадо, свічки на пирозі задуватимеш – загадай бажання. Воно має збутися.

— Будь-яке?

— Можна навіть декілька. Чого ти більше за все хочеш?

— Тата... — почувши це, Сакура змінила вираз обличчя. Променяста усмішка вмить зникла з її лиця. — Я хочу тата, як Наруто, і, мабуть, як в Іноджіна або Шікадая, і навіть кращого.

— От загадай, і побачиш, пройде небагато часу, і твій тато приїде до тебе.

— Правда?

— Чесне слово! Гаразд, сонечку, мені час іти. Цілую тебе кріпко в обидві щічки й обіймаю тебе міцно! Передавай бабусі з дідусем теплі вітання!

— Добре, передам.

— А тепер дай мамі слухавку.

— Мамо! Тебе! — Сакура повільно потягнулася по слухавку.

— Алло…

— Кріпись, мила. Ти ж у мене сильна, адже так? Усе налагодиться. Ти ж сама знаєш, що так було потрібно, перш за все, для блага Саради і для її ж безпеки.

— Я знаю, — відповіла Сакура з сумом у голосі. — Все нормально. Я вже звикла. Я чую від неї подібні запитання кожного дня. Тож… Нічого страшного. Зараз відведу її на гаївку, і ми відпружемося трохи. Хочу зробити цей день особливим для моєї донечки. А потім прийдуть гості, ми святкуватимемо.

— Ех, жаль, що святкуємо за різними столами. Ну, нічого. Скоро побачимся. Повеселіться там за мене! Щоб од душі!

— Обов’язково, пані Цунаде! Вельми дякую за вітання й лагідні слова!

— Цьомаю! До зустрічі!

— До зустрічі! — розпрощавшись, Сакура поклала слухавку. — Ти ще не одіта, Сарада? Ну ж бо, мерщій, інакше ми з тобою нікуди не встигнемо.

— Гаразд, уже біжу.

— Тобі помогти?

— Ні! Я сама!

— Ну, сама, то сама.

На свої п’ять літ Сарада вже дуже самостійна. Вона звикла робити все сама й не любить, коли їй помагають або починають нав’язувати поміч. Одначе Сакура все рівно завше особисто перевіряє готовність доньки. Невдовзі молода жінка і сама була вже готова до прогулянки.

— Ось, Держи, — Мебукі простягнула доньці невеличкого кошика з харчати і ковдрою.

— Спасибі, мамо.

— Не затримуйтесь тільки! Гості вас ждати довго не будуть.

— Гаразд. А де Сарада? Сарадо! Доню! Спускайся гуляти! Сарадо!

— Я вже біжу, матусю! — дівчинка, немов метелик, підлетіла до матері. — Я готова. Ми вже йдем?

— Так, донечко. Не сумуйте тут із татом без нас, — звернулася Сакура до матері.

— Що, знов ідете? — спитав Кідзаші, неочікувано з’явившись у проході.

— Їхні прогулянки – це святе, ти ж знаєш, — відповіла йому жона, проводжаючи поглядом доньку й онучку.

***

Зручно розташувавшись під великим віковим дубом, мама з дочкою трапезували, насолоджуючись чарівним видом і звуками природи. Довкола так тихо і спокійно… Тієї миті обом здавалося, що вони одні в усьому світі, ніхто не може завадити їхньому прекрасному духовному єднанню. За такі щасливі хвилини Сакура готова померти. Всі клопоти й турботи мовби відійшли в непам’ять. Жінці нічого бажати більшого, лишень би її маленька донечка завше була поруч. Дзвінкий Сарадин сміх змушує матір забувати про все на світі. Одна дитяча усмішка осяює любляче материнське серце безсмертним щастям.

— Відкушуй маленькими кусочками. Слід ретельно прожовувати, бо животик заболить, — наказує жіночка.

— А я знаю, чому ти кожного мого Дня народження влаштовуєш тут гаївку. Я знаю!

— Дійсно? І чому ж?

— Тому що ти дуже полюбляєш це місце. Ось чому. Ти ховалась тут у дитинстві. Колись це було твоє таємне місце, а тепер це наше з тобою таємне місце, і ми обидві ховаємось тут, мамо, — протріскотіла Сарада. Сакура ніжно всміхнулася й поцілувала доньку в щоку. — Мамо! А ще довго чекати? — жінка запитально поглянула на дитину, переставши жувати канапку. — Поки тато вернеться з місії? Він уже скоро приїде? — дівчинка з надією подивилась на маму, з нетерпінням чекає на відповідь.

— Ти знову ставиш це запитання? Чому ти питаєш про це? — вкотре це питання загнало Сакуру в глухий кут. Вона вже знає, що ще відповідати дочці.

— Багато-багато чого відбувається, а я хочу все запам’ятати, щоб розповісти татові, коли він приїде. Але трапляється стільки всього, що я боюся, що до того часу можу все забути. Я боюсь…

— Тоді розкажи це мені.

— Ні, я розкажу це татові. Тому що ти й так сама про все знаєш, — відповіла дівчинка впевнено.

— Сарадо, ми вже говорили з тобою на цю тему. Тато може ще нескоро вернутися… — продовжує переконувати Сакура, але Сарада завше примудряється на все найти свою відповідь.

— Рано чи пізно всі люди втомлюються від роботи і від тривалих мандрів, із часом їм це набридає. І коли вони втомлюються, то хочуть вернутись і побути вдома і відпочити. Ти казала, що в людину вселяється душа мандрівного птаха. А ще казала, що люди сумують за тими, кого люблять.

— Я таке казала? — жінка здивовано глянула на свою крихітку.

— Так. Ти так казала. Ти казала, що через це тато на важливій місії. Ще ти казала, що тато нас любить, і коли цей мандрівний птах утомиться, коли тато втомиться сумувати за нами, то він вернеться, і сидітиме з нами. Він буде з нами на гаївці, і ми всі будемо разом, — мовить дівчинка з упевненістю. Її слова не лишили маму байдужою, змусили знов усміхнутися. Сарада є дуже розумною дитиною, тому часом Сакурі вельми тяжко найти правильні відповіді на всі її запитання.

— Стій, хорошенько приколемо тобі квіточку, — жінка дістала невидимку й приколола дочці в волосся маленьку квіточку. — Вернемся додому?

— Мамо, а вже дуже пізно? Чи можемо ми ще трошки тут побути? — почала прохати Сарада.

— Ні, доню. Нумо наступного разу. Добре? А то нас там уже бабуся зачекалась. Глядить у віконце й думає: «Ну, де ж мої дівчата? Куди вони пропали?». Скоро гості прийдуть, доню. Як же вони святкуватимуть День народження без своєї любої іменинниці?

— Ну, гаразд. Ходімо, — відповіла дівчинка, тяжко зітхнувши. Зібравши речі, вони потихеньку рушили додому, де їх уже давно заждалася Мебукі.

***

Підготовка до свята триває повним ходом. Мебукі поспіхом дороблює салати, а Сарада крутиться поруч, намагаючись зробити і свій маленький вклад.

— Сарадо, домовмося. Я різатиму – ти прикрашатимеш. Гаразд? — жінка взяла трохи подрібненої петрушки і посипала зверху на салатик, показуючи внучці, як це треба правильно робити. — Ось, диви, як цікаво.

— Я теж хочу різати! — надула губки дівчинка.

— Ну, тобі неможна, ти розумієш? — Мебукі присіла до неї, погладила по голові. — Ти порізатись можеш.

— Ну, бабусю!

— Ну, Сарадо! — до сокала ввійшла Сакура. — Не заважай бабусі!

— Доню, ну що ти, не заважає вона мені зовсім! Просто різати кожен може, а прикрашати – це тільки високоорганізовані натури вміють робити.

— Значить, я висококарнизована натура? — А як це?

— Не «висококарнизована», а високоорганізована. Ну… Це найвищий ступінь дисциплінованости. Високоорганізована людина.

— Людина з високої організації?

— Ні, мила. Це – людина, яка вміє правильно організовувати свій час. А ще це – дуже відповідальна людина. Просто як ти зараз.

— Мамо, а де ті нові чиночки, що тато привіз їх колись? — спитала Сакура.

— Подивись у столовині. Тільки обережно! Я тебе прошу, нічого не розбий!

— Добре, — відчинивши столовину, Сакура дістала звідти красивий білосніжний посуд. Жіночка обережно протерла кожне приладдя і почала накривати на великий стіл.

— Які красиві блюдця! — Сарада розглядає в руках біле блюдо.

— Сарадо, положи на місце, розіб’єш-бо. Тоді наша бабуся вельми засмутиться, — дівчинка слухняно положила приладдя на стіл.

— Мамо, а де я сидітиму? — спитала дівчинка, підперши підборіддя маленькими долоньками.

— Ну, в тебе же свято? На чолі столу, — відповіла Сакура, ще раз перелічуючи приладдя.

— А де в стола чоло?

— На чолі столу – це означає на найпочеснішому місці. — Мебукі підійшла ззаду й поцілувала внучку в маківку. — Де сядеш, там і буде в стола чоло.

— Мамо, а можна мені сісти з тобою?

— Можна, донечко. Звісно, можна.

— А можна мені мого нового ведмедика теж запросити?

— Можна.

— Я піду, покличу його.

— Так, і дідуся теж поклич, — мовить Мебукі, перелічуючи стільці. — Стільця бракує! Принеси стілець! Де ти вештаєшся, Кідзаші? Стілець, кажу, принеси!

— Несу-несу! — почувся чоловічий голос з іншої кімнати. — Не бурчи тільки!

Буквально через годину всі приготування дійшли кінця. Стіл накритий і тепер стоїть в очікуванні гостей. Уся кімната прикрашена повітряними кульками і звивкою, мов у казці, а на стіні великими різнобарвними буквами красується напис «З Днем народження, Сарадо!». Довкола панує святковий настрій. Сакура підійшла до великого дзеркала, щоб нанести останні риски на доповнення до свого образу. З задзеркалля на неї дивиться лична, вельми гарна струнка жіночка в жовтавому шовковому платті без рукавів, яке підкреслює всі достойності витонченого стану. Довге рожеве волосся трохи завите. Блискучі кучері слухняно лежать один на однім, утворюючи охайну зачіску. Легке наличчя робить зелені очі і кармінні губи ще більш виразними. Попахтившись легким ніжним запахом вишневого цвіту, жінка ще раз поглянула на своє відображення в дзеркалі, наостанок оцінила свій вигляд.

— Матусю! Ти така красива! Як княгиня! — в кімнаті почувся дзвінкий дитячий голосок. Сакура повернулась, побачила на порозі Сараду. На дівчинці красне пишне рожеве плаття, а в волоссі такої ж барви шовкова стрічка, зав’язана в милий бантик.

— Ти моя донечка! — Сакура підлетіла до доньки і підняла її на руки, тут само поцілувала. — Дякую за лестку, люба! А ти в нас, як князівна! — крихітка справді схожа на маленьку князівну. — Нумо, я тобі трохи поправлю зачіску – і будемо спускатися донизу. Наші-бо гості от-от прийдуть. — Не встигли мама з донькою спуститися, як почувся дзвін у двері. — А ось і наші гості. Ану, ходімо, погляньмо, хто там прийшов! Мерщій-мерщій-мерщій! Хто хутчіше? — Сакура добігла до коридору і поквапилась одчиняти двері. — Хто там? Це ж тітка Куренай і Міраїнька.

— Сакуро! Люба! Ти моя рідненька!

На порозі дому стоїть красива жінка з темним в’юнким волоссям. Поруч із нею така сама темноволоса кудрява дівчинка, років десяти з виду. Вітаючи одна одну, жінки заобіймались.

— Учителько Куренай! Яка ж я рада! Дякую, що прийшли! Як давно ж ми не бачились! Як Ви?

— Та що я? — Куренай махнула рукою, не стримуючи усмішки. — Ти про себе розповідай! Як ти?

— Та що розповідати… — Сакура обійняла доньку за плечі. — От уся моя розповідь.

— Яка ліпота! — жінка погладила дівчинку по голові.

— Я Сарада, а не яка не ліпота! — обурилась крихітка, що не могло не збурити в дорослих сміх.

— Справжнісінька ліпота! — жінка Куренай нахилилась і цьомнула Сараду у щічку. — Ой, ти моя солоденька! Мірай зовсім недавно така ж була! А тепер – невістка!

— Так… Чужі діти дуже швидко ростуть… Ну, ви проходьте! Прилаштовуйтесь! — Сакура вказала рукою на кімнату, де вже все було готово до майбутнього свята. — Ви наші перші гості.

— Сарадо, з Днем народження! Це – тобі, — Мірай простягнула іменинниці красиву невеличку коробочку, загорнуту різнобарвну сухозолотицю.

— Дякую тобі, Мірай! — Сарада охоче прийняла подарунок. — Ходімо, я покажу тобі, де ти сидітимеш, — вона взяла старшу подругу за руку і потягла ту до кімнати.

— Ну, ходімо, — відповіла дівчинка, всміхаючись.

— Надіюсь, вони й у майбутньому дружитимуть, — каже вдоволено Куренай.

— Я буду тільки рада, якщо в Саради буде така подруга, як Ваша Мірай.

Останніми роками Сакура вельми зблизилася з жінкою. В дитинстві вона й подумати не могла, що коли-небудь вони стануть подругами. Куренай теж була вимушена виховувати дитину одна, тому прекрасно розуміє Сакуру і знає, як воно, коли ти не можеш відповісти на всі поставлені питання. Розуміє, що не завше матір може замінити обох батьків, як вона не старалася б. Тільки-от на відміну від Міраїного батька, Сарадин живий. І Куренай не знає, що гірше – вдовувати чи бути покинутою жоною. Вона не розуміє вчинку Саске, скільки б Сакура не виправдовувала його, і не хоче розуміти. Ніхто не хоче такого розуміти. За можливістю жінка завше старається підтримати свою молодшу подругу і ділом, і радою. Мірай теж устигла подружитися з маленькою Сарадою. Одного разу вона заступилася за дівчинку, захистила її від хуліганів, які намагались одібрати в тієї якусь іграшку. Відтоді Мірай стала для Саради справжньою звитяжницею, прикладом для наслідування.

Буквально через декілька хвилин пролунав іще один дзвінок у двері. Відчинивши, Сакура побачила Іно, Сая і їхнього маленького синочка, Іноджіна. Зовні хлопчик подібний до обох батьків. А ось спокійний норов, безперечно, дістався тільки від батька.

— Сакуро, вітаю тебе! — з порогу Іно кинулась на шию подрузі, потім одразу подарувала оберемок квітів. — Це тобі, дорогенька.

— Дякую! — відповіла Сакура, всміхаючись.

— А що це в нас за дівчинка така? — Іно присіла перед Сарадою навпочіпки, щоби бути одного зросту з нею. — Ти теж сюди в гості прийшла?

— Ні, я тут живу, — відповіла крихітка впевнено.

— Ти тут живеш… А як тебе звати?

— Сарада.

— Сарадонька. Здається, в мене для Сарадоньки був подарунок. Сонечку! Я тебе вітаю з Днем народження! — жіночка показала дівчинці велику красну ляльку.

— А ц мені? — Сарада здивовано поглянула на Іно.

— Ну… Знаєш… Якщо тут є ще в когось День народження…

— Ні, в мене!

— У тебе? Тоді тримай! — Іно простягнула ляльку іменинниці. Тая обережно прийняла подарунок, почала заворожено розглядати його.

— Донечко! Яка гарна лялька! — Сакура присіла навпочіпки поруч із донькою.

— Як князівна! Ні, як княгиня! — вигукнула дівчинка захоплено.

— Так, вона дуже гарна, — зазначила Іно. — А як ти її назвеш?

— Сакура. Як маму.

— А що треба сказати? — спитала Сакура в доньки.

— Дякую! — відповіла трохи несміло крихітка, не зводячи погляду з Іно.

— Сарадо… Ти чого, як зачарована? Тітка сподобалась? Скажи, гарна, адже так? — промовила майже пошепки Сакура.

— Ага. На мою ляльку схожа, — ці слова змусили білявку розсміятися

— Вітаю, Сакуро! — промовив Сай, усміхаючись.

— Спасибі, Саю! Проходьте до кімнати! Не стійте при порозі!

— З Днем народження, Сарадо! — Іноджін теж не забув поздоровити подругу.

— Спасибі!

— А хто ще тут прийшов? Рада вас бачити! — у передпокої з’явилась Мебукі.

— Здрастуйте, пані Мебукі! — привіталась Іно.

— Бабусю! Поглянь, яка в мене гарна ляля родилась! Поглянь, яке в неї плаття, які пантофлі! Бачиш?

— Бачу. Дуже гарна. Це тобі тітка Іно подарувала?

— Ага.

— Сарадо, ну-бо, бабуся потім погляне. Вона втомилась. Панове, ви, ну ж бо, проходьте, роздягайтесь. А я зараз у воду квіти поставлю.

Незабаром на святі зібрались майже всі гості. Дорослі жваво балакають про щось своє, поки діти весело грають одне з одним. Сакура з нетерпінням жде останнього, найдорожчого гостя зі своєю сім’єю. Нарешті, пролунав довгожданий дзвінок у двері. Жінка побігла відчиняти. Побачивши любого друга з жінкою й дітьми, Сакура розпливлася в усмішці.

— Ну, нарешті! А то я боялася, що ви вже забули про нас.

— Пробач, Сакуро. Це моя провина, — Наруто винувато почухав потилицю. Поруч із чоловіком стоїть Хіната з маленькою Хімаварі на руках.

— А де ж Сарада? — спитав Боруто, тримаючи в руках великий короб, який здається більшим від нього самого.

— Гей, Сарадо! Поглянь, хто до нас прийшов! — Сакура покликала доньку. Почувши знайомі голоси, дівчинка похапцем прибігла.

— Господи! Яка дівчинка в нас красна! Погляньте тільки! — захоплено вигукнула Хіната.

— Є в кого, — зазначив Наруто, підморгнувши. — Нумо, небіжко, покажись! — він схопив Сараду й почав підкидувати її вверх, як м’яку іграшку.

— Обережно, Наруту! — скрикнула занепокоєно йог жона.

— Я не боюсь! Я не боюсь! — Сарада гучно сміється. На мить Сакура уявила Саске на місці Нарута і всміхнулася своїм думкам. Як же все-таки пощастило Хінаті. Хто б міг подумати, що цей забіяка в майбутньому стане таким хорошим сім’янином. Може, це тому, що в нього самого ніколи не було справжньої сім’ї.

— Гаразд. Досить вам блазнювати. Проходьте до столу, — Сакура провела гостів до кімнати. Нарешті, всі запрошені в зборі. У вітальні за великим столом розташувалися всі друзі жіночки. Многі з них привели своїх дітей, з якими дружить уже Сарада. Триває весела, невимушена, святкова обстановка. Раптом посеред кімнати з’явився Кідзаші в убранні блазня. Побачивши його, всі діти радісно заплескали.

— Ой, хто до нас прийшов! Сарадо, диви! — вигукнула Сакура, обіймаючи доньку.

— Я тільки-но з чудні! І я чув, що в нашої маленької князівни сьогодні День народження! Де ж вона? Я не помилився адресою? Де ж князівна Сарада?

— Я тут! Я тут! — дівчинка похапцем зістрибнула й підбігла до замальованого мужа. Він тут само підхопив онучку на руки.

— Дідусю, я тебе впізнала!

— Ні… Нема тут ніякого дідуся!.. — Кідзаші забарився. Він не думав, що його так швидко викриють, що викликало сміх у дорослих. — Тут тільки є велика цукерка! Але не проста, — він вручив крихітці величезну цукерку, на якій кріпиться маленька листівка. — Диви! Там щось усередині! Записка! Ану! Що там написано?

— У цій кім-на-ті… — Сарада почала уважно і ревно читати складами.

— Уже читає?! — спитала вражено Куренай, вирячившись на Сакуру.

— Трошки, — Сакура не може стримати усмішки.

— Мамо… — дівчинка простягнула матері листівку.

— Так?

— Прочитай швидше!

— Так, давай, сонечку! Значить: «У цій кімнаті для тебе сховано вельми цінний подарунок. Але відшукати ти його мусиш сама», — іменинниця метнулась по всім кутам кімнати в пошуках завітного подарунку.

— Ану хутчіше шукай, Сарадо! Де-де-де? Ні! Холодно! Холодно! Холодно! Тепліше! Тепліше! — почали кричати всі хором, коли дівчинка заглянула до однієї зі столовин. Діставши невеличкий козуб із дитячими знадобами для гри в «лікареньку», Сарада несказанно зраділа.

— Ну, покажи, що ти там найшла? — спитала Сакура рупо. — Краса та й годі!

— Ура-а-а-а! — крихітка кріпко обійняла Кідзаші. — Вельми дякую тобі, дідусю!

— Ну, я ж пам’ятаю, що ти в мене просила. Чи ти гадала, що я забув? Я ж не якийсь там забудькуватий дідусь, — він трепетно обійняв онучку, мов найдорогоцінніший скарб. — Ну що, чи вгодив я тобі?

— Ага. Тепер я буду, як справжній лікар! Помагатиму моїй мамі! Їй буде легше, вона не засиджуватиметься так допізна на роботі. Справді, матусю?

— Спасибі, моя хороша! — Сакура ніжно поцілувала доньку. — Ну, нарешті, в мене буде фахова помічниця.

— Когось вона мені нагадує! — зазначив Кідзаші.

— Ой, пиріг! Сарадонько, диви! — вигукнула Хіната, коли Мебукі внесла до кімнати великий брусничний пиріг із п’ятьма свічками. Всі присутні відразу, плескаючи, хором заспівали «З Днем народження, Сарадо» з багатьма побажаннями. — Слід задути свічки! Бажання загадати!

— Сарадонько, а чого ти найдужче від усього на світі хочеш? — спитав Наруто, підморгуючи дівчинці.

— Я… Я вже бабусі Цунаде казала… Я… Найдужче від усього хочу тата! — відповіла крихітка, задувши свічки. — Тепер здійсниться.

Коли Сакура почула це, її посмішка щезла з обличчя. Присутні помітили занепокоєний вигляд молодої куноїчі. Вона намагалась не видаватися, але в неї погано виходить приховувати свої почуття, котрі накопичилися з роками, так і норовлять вилізти назовні.

— Сарадо… Так ти ж маєш тата… — здивовано каже Кіба.

— Ні. Та тепер матиму, — відповіла Сарада так упевнено, ніби цей святковий пиріг є нестеменною запорукою.

— З Днем народження, маленька! — Сакура підійшла до доньки й поцілувала ту в темну маківку. — Розріжмо пиріг! — вони взяли до рук великий ніж і почали разом різати пиріг.

— Браво! Браво, Сарадо! — вигукують гості. — З Днем народження, Сарадо! Нехай щастить! Рости велика!

— Ось так! Молодчина! — відложивши ніж у сторону, жінка підняла дочку і поставила її на стілець так, аби всі виділи її. — Спочатку я подарую моїй донечці подарунок, — вона зняла зі свої шиї дукач у взорі грошини. — Я дала слово, що подарую тобі це, коли тобі виповниться п’ять років.

— Мамо, ти не забула! — радо вигукнула Сарада. Її очі просто світяться від щастя.

— Слово є слово, — Сакура погладила крихітку по волоссю. — Як забути?.. Ходи сюди, давай надіну! — вона обережно наділа дукач на Сарадину шию. — Та диви, не загуби, гаразд?

— Гаразд, я не загублю, обіцяю!

Жінка кріпко обійняла й поцілувала свою маленьку князівну. Присутні знову заплескали. Це вельми зворушлива й почутлива мить, яка нікого не зможе лишити байдужим.

— Ну, все, спускайся, — вона допомогла Сараді зістрибнути зі стільця. — Тепер біжи до подарунків.

Діти всі разом підстрибом побігли до столу, що з подарунками, розглядаючи, що ж іще такого цікавого подарували іменинниці.

— Я розкладу пиріг, — запропонувала Іно.

— З Днем народження, Сарадо!

— Подай мені те блюдо, Наруту, — попрохала Сакура.

— Постривай, я сфотографую їх! — схопивши фотоапарат, білявець метнувся до дітей. — Ану, хлопчики та дівчатка, шикуйсь! Дивіться сюди, зараз вилетить пташечка! Усміхайся, Сарадо! Добре! Молодці! Ще один знімок! Ось так! А тепер поміняйтесь місцями! Чудово!

— Наруту, облиш фотоапарат або вимкни спалах! Ти зараз всіх тут осліпиш! — обурюється Каруй.

— Але я мушу закарбувати такий важливий день! Позір, діти! Знімаю! Сакуро, ходи сюди! Не хочеш сфотографуватися з винуватицею торжества?

— Ходи до нас, матусю! Сфотографуймося! — Сарада помахала матері рукою.

— Звісно, хочу! — Сакура взяла дочку на руки і кріпко притиснула її до себе, опісля пролунало клацання фотоапарату.

«При змозі надішлю цей знімок Саске», — подумав Наруто, сам собі всміхаючись. Зробивши ще кілька фотознімків, гості знову дружно сіли за стіл.

— Татусю, а можна я сяду в тебе на коліна? — спитав Боруто.

— Звісно, синку! Сідай! — хлопчик зістрибнув зі свого місця і радо помчав до батька. Сарада лише заздрісно спостерігає за дійством. Їй теж хочеться, щоби вона мала тата, до якого вона теж могла так само сісти на коліна. Ця дитяча туга не сховалась од небесних очей Нарута. — Тут є місце ще для одного, — він похлопав рукою о друге коліно, широко всміхаючись. — Ходи до мене, Сарадонько!

— Ходи до дядька, — звернулась ласкаво до доньки Сакура.

— Ну ж бо, ходи! Не встидайся! — дівчинка обережно злізла зі стільця і підбігла до Нарута. Той однією рукою всадив її собі на коліна поряд із Борутом.

— Пані Мебукі, пиріг пречудовий! Смакота та й годі! — похвалила хазяйку дому Хіната. — Дасте мені припис?

— Звісно, дам! Тільки, боюсь, він у тебе не вийде такий же смачний.

— Чому?

— Тому що в тебе немає такої помічниці, як у мене, а твоя ще не доросла. Бо ж хто мені помагав пекти по-твоєму? Сарада, — промовила гордо Мебукі.

— А ми зараз візьмемо цю Сараду, і з’їмо! Гам-гам! — Наруто зістінував, ніби відкушує від Саради кусочок за кусочком, як від коржика.

— Ха-ха-ха! Лоскотно! Мамо, чому мене дядько Наруто їсть?

— Дядько Наруто, коли голодний, кого завгодно з’їсть, — підстрельнув за другом Шікамару.

— Ні, з Чьоджі в цім ніхто не порівняється, — засміявся білявець.

— Та ні, діти – то не мій приход. А от іще від одного кусочка пирога я не відмовився б, — відповів із усмішкою Акімічі, проковтнувши ще один кусочок.

— І мені! І мені! — вигукнула Чьочьо. Як правильно кажуть серед народу, «яблуко від яблуні недалеко падає».

— Любий, може, ти хоч раз у житті і нам залишиш чого-небудь? — обурюється Каруй, суворо поглянувши на чоловіка. — Тут, як би, і діти є взагалі-то! — кожного разу, як вони з Чьоджі приходять до когось гостювати, жінці доводиться червоніти за нього.

— Гей, Каруй! Невже ти за стільки років подружнього життя з Чьоджі не звикла ще до нього? — насміхнувся Кіба. — Нехай тоді Шікамару й Іно розкажуть тобі, вони лучче знають, — всі засміялися.

— Знаєте, а я маю здоровицю, — Сакура підняла чарку червоного вина. — Я хочу сказати, що… ви для нас… найрідніші… найдорожчі люди. У скрутну годину ви всі поруч зі мною і підтримуєте мене і Сараду. І сьогодні ви робите для нас те саме. Я вельми ціную це. І я хочу подякувати вам за вашу доброту, за вашу щирість. Дякую вам! Дякую за все!

— Сакуро, ти ж знаєш, що завше можеш покластися на нас, — промовила Темарі.

— Так, Сакуро, ти не одна, — підтримала бесіду Тентен, — справді ж, товариші?

— Так-так… — пролунало з-за столу.

— Я знаю, — повторила Сакура.

— Ти теж завше помагала нам, не один раз рятувала наші життя. Це МИ повинні дякувати тобі, — каже Шікамару, підіймаючи чарку.

— За Сакуру і Сараду! — вигукнув Лі.

— За Сакуру і Сараду! — повторили гості разом.

— Дякую вам! Я вас усіх дуже люблю! Ми з Сарадою вельми раді, що маємо таких друзів, як ви, товариші!

Всі дружньо випили за це. Бо ж так важливо в житті мати справжніх друзів, які завше підставлять плече в тяжку годину. Сакура несказанно щаслива, що в її житті є такі люди.

***

Вечір триває. Діти безтурботно грають, а дорослі спілкуються на свої теми, зрозумілі тільки їм. Накинувши на плечі теплу хустку, Сакура вийшла на ґанок подихати свіжим повітрям.

— Забув тобі сказати, яка ти прекрасна сьогодні.

Почувши знайомий голос позаду себе, жінка обернулась. Перед нею стоїть Наруто і, як завше, всміхається. Ця усмішка така сонячна, що може зігріти навіть у найхолоднішу пору року. Молода куноїчі і уявити собі не може, як жила б, якби в її житті не було такого чудового друга, як вона жила би без його підтримки. Лише він один розуміє її. Лише він один з’являється завше тієї миті, коли потрібний. Бодай подумати… Багато років тому цей голубоокий хлопчина барзо бісив її, а тепер став одним із найважливіших людей у її житті.

— Дякую… — Сакура всміхнулася у відповідь із таким же теплом.

— Що ти тут робиш? — він підійшов поближче.

— Та й таке… Хотіла побути одна… Подумати… — відповіла жіночка мрійливо.

— Якщо хочеш, я облишу тебе…

— Ні-ні, — вона взяла його за руку, не дозволила піти. — Залишся. Побудь зі мною трохи.

— Добре. Анумо присядемо.

— Нумо.

Вони сіли на невеличку підвісну гойдалку зі спинкою. На декілька хвилин у повітрі повиснуло мовчання, та це анітрохи не бентежить друзів. Як кажуть: з хорошим другом можна й помовчати.

— Знаєш, Сакуро, ти одна з небагатьох жінок, котрих я поважаю, — Наруто першим насмілився порушити тишу.

— Чому? Ти що, такий самий жінконенависник, як Шікамару? — з уст Сакури злетіла насмішка. Вона не очікувала почути подібне від Нарута, але муж казав досить серйозним тоном.

— Справа не в цім. Мене вражає, як ти борешся, як справляєшся з усім цим. Ти не хочеш показувати, та я бачу, як тобі тяжко, як ти ховаєш од усіх свої почуття, свій біль, як тримаєшся… І… Я хочу, аби ти знала: якщо щось станеться, я буду поруч. Я завше буду поруч, — він повторив ці слова, заглянув своїй подрузі в очі. — І це не тільки тому, що ми найліпші друзі, а тому що я дійсно тебе поважаю. Все ж таки ти дуже сильна, Сакуро. Ти не ниєш і постійно працюєш, хоч і зростала в достатку. Твоя стійкість мене дивує.

— Мені чудно чути це від тебе, Наруту, — жінка всміхнулась. — Ти маєш своїх дітей, тому не я маю розповідати, що все так і має бути. Так учиняють усі відповідальні батьки. Я не роблю нічого надприродного. Все тільки ради Саради. Більше від усього на світі я хочу, аби вона була щаслива. Я норовлю робити все для цього. Та, на жаль, мені не завше вдається. Сарада постійно питає про Саске, і я вже не знаю, що їй відповісти. Сьогодні вранці вона спитала: «Мамо, а що, тато мене зовсім ніскілечки не любить? Чому він не поздоровляє мене?». Такі запитання повністю розладнують мене.

— Але два роки тому ти їздила, аби побачитися з ним. Аж до самої Громовиччини їхала для цього.

— Сарада вперше спитала про батька. І я першого разу так сильно відчула відсутність Саске.

— Причина тільки в цім?

— Сарада помітила, що інших діти мають татів. Я не знала, що мені робити.

— І тоді ти згадала про Саске? Насправді тебе хвилював він?

— Я хотіла побачити, як він живе. Просто цікаво стало, де він і що робить… Я стояла й дивилась на нього здалеку. Він був далеко від мене, повернувся спиною, і я не розгляділа. Я хотіла бодай на мить побачити його лице, і раптом він обернувся. Один крок – і він побачив би мене, та я пішла. Чомусь мені не хотілося, щоби він узнав, що я була там. Я хотіла підбігти до нього й обійняти його, та серце мені сказало: «Він тебе кинув. Він тебе ніколи не слухав і не послухає». Звісно, я хотіла показати доньці тата, я завше про це мріяла. Але ми стали чужими. Хоча… Напевно, ми були чужими з самого початку. Тоді я зрозуміла, що треба придумати для Саради казочку. І це було правильно, Наруту. Казка про хороброго тата, який блукає світом, спасає його від зла. Ось так-от… Я осягаю розумом, чому він так учинив. Розумію, що Саске не кинув нас, що він був вимушений піти, ради мене й ради Саради, ради її безпеки, але, все ж… Стільки літ минуло… Він пропустив стільки важливих моментів з життя нашої дочки, і я боюся, що пропустить іще більше, боюся, що вона так і не впізнає його. Та найзабавніше те, що незважаючи на це я досі так само жду його, як і багато років тому. Я так само сумую за ним, незважаючи на те що він навіть і не згадує про нас. Я ображаюсь на нього, але досі люблю більше за життя.

— Сакуро…

— Знаєш, часом мені здається, що я не аж така сильна, як усі вважають. Інколи хочеться кричати, хочеться плакати навзрид… Хочеться вовком вити від журби. Але я не маю права на це. Тому що моя донька не мусить бачити мої слабкості. А так хочеться побути слабкою!.. Але неможна. Я часто замислююсь, часто запитую себе… Чому я? Чому це сталося зі мною? Чому це сталося з моєю дочкою? Де я провинилася? Не знаю… Може, я на все це заслужила? Бачиш, як доля складається… — на її обличчі раптом з’явилася гірка посмішка. — Знаєш, я досі не можу пробачити собі, що сміялася з тебе в дитинстві, що грубила тобі. Я розумію, що безглуздо пригадувати таке зараз… Але… Мені все рівно не забувається той злощасний день, коли Саске вперше сказав мені відверто, що я дратую його. Мова йшла про тебе, Наруту. Я сказала, що ти такий тому, що тебе неправильно виховували, що ти не маєш ані мами, ані тата. Нікого, хто дав би хороший приклад. Я сказала, що ти – самолюбна дитина, що нікому сказати тобі, як поводитися, що ти… дуже самотній. Ти не маєш батьків, і саме тому ти робиш усе, що хочеш. Почувши це, Саске тоді дуже розсердився на мене. Він сказав, що мені ніколи не зрозуміти, що таке справжня самотність, і що означає бути покинутим. Тієї миті я зрозуміла, як ти почуваєшся. І зараз я, як ніхто, це розумію. Як ти сказав, я виросла в достатку, в повноцінній сім’ї, тому уявлення не мала, як воно, бути одному, бути обділеним батьківською любов’ю і турботою. Та зараз, після багатьох років, життя розставило все на свої місця. Тепер ти щасливий, ти маєш сім’ю, маєш усе, про що мріяв. Твої діти теж щасливі, тому що мають і тата, і маму… Мою доньку доля обділила таким щастям. Тепер Я почуваюся самотньою, почуваюся покинутою і нікому не потрібною. І мені іноді здається, що це відплата за ті мої слова. Я завше мріяла, що в майбутньому я матиму таку ж щасливу родину, як і мої батьки, але… Певно, моїм мріям не судилося збутись. Це – життя, якого я, певно, не можу мати. Більше від усього мене пригнічує, що моя крихітка вимушена страждати. Скажи, чому діти мусять розплачуватися за помилки своїх батьків?

— Сакуро… — Наруто положив руку їй на плече. — Те, що було, те минуло. І не варто картатися за це. Це було дуже давно. Ми були дітьми. Маленькими, дурними дітьми. Ми мали багато труднощів. Ми скоювали багато помилок, про які зараз соромно навіть згадувати. Та знаєш, було б усе по-інакшому, ми не стали б такими, якими є зараз. Те життя, яке ми мали, було чудове! Воно було прекрасне! Воно було справжнє. Були і хороші хвилини, і погані… Ми боролися. Ми сварилися, ми мирилися… Ми змінилися. Обидва. Ми виросли, стали сильнішими, мудрішими. Це – дійсність, це – життя. Ти навчилась готувати, — посміхнувся білявець, що, безсумнівно, розвеселило його подругу, викликало негучний сміх.

— Бодай щось, — каже Сакура, сміючись, та раптом її тон знову став серйозний. — Пробач мені, Наруту.

— За що? — муж розгублено витріщився на співбесідницю.

— За все. За те, що не сприймала всерйоз. За те, що насміхалася з тебе і з твоїх почуттів до мене. За те, що відшивала тебе.

— Та годі тобі, — Наруто почухав потилицю, сміючись, — Це в минулому. Принаймні, ти була чесна сама зі мною і, головне, сама з собою. І хоч ти не давала мені хибної надії, я все рівно сподівався, що одного разу ти звернеш на мене свою увагу. І… Якщо ти згадала той день… Мушу зізнатися, що тоді… То я був в образі Саске.

— Що?!

— Я знав, що він подобається тобі, тому і преобразився в нього, аби поговорити з тобою нормально. Хотів виставити його в найгіршому пляні перед тобою, ну… і заодно про себе любого розпитати, дізнатися, що ти думаєш про мене, як ставишся…

— Так он воно що… А я ж думала… Чому Саске раптом завів бесіду про тебе?

— Ти кілька разів повторила, що я дратую тебе.

— Господи! Пробач!..

— Спочатку я трохи засмутився, звісно, але потім твердо вирішив боротися за твоє кохання. Тієї миті я зрозумів, чому ти мені так подобаєшся, Сакуро. Це ти помогла мені стати сильнішим. І хоча це була дитяча закоханість, я радий, що був закоханий у тебе. Ти завше надавала мені сил.

— Значить… Це ти тоді сказав, що я дратую тебе – не Саске?

— Ні. Я ніколи такого не казав, навіть від імені Саске.

— Значить… То був справжній він… — прошамотіла жінка.

— Коли ти хотіла поцілувати мене, я був у нестямі від щастя. Я подумав: «Ось вона! Моя нагода!», але розлад шлунку зламав усі мої пляни. Мені скрутило живіт у найпригожішу мить. І я побіг у пошуках убиральні, — Наруто засміявся, оповідаючи. — Ось так-от. Тепер ти знаєш усе, хе-хе-хе.

— Дурень! — Сакура дала потиличника, як у старі добрі часи.

— Ай! За що?

— За те, що зістінував Саске і ледве не поцілував мене! — на обличчі куноїчі з’явилась усмішка. — І… Пробач мені ще раз.

— Не турбуйся, твій потиличник не був настільки болісним.

— Я не про це. Я прошу вибачення за ті слова, що тоді їх сказала. І ще… Я ж так і не подякувала тобі…

— За що?

— За… За спасіння нашого селища , за спасіння Саске… Какаші… Усіх. Дякую! — на очах жіночки заблистіли сльози.

— Сакуро, я…

— Стривай, я ще не завершила. Я… Я подякую тобі за все те, що ти зробив для мене, і продовжуєш робити! Знаєш, ти теж змінив мене, Наруту. Змінив у ліпшу сторону. І це завдяки тобі я стала такою, яка я зараз. Це ти зробив мене сильнішою. Дякую тобі за це!

— Значить, ми не даремно з’явились у житті одне одного, — він знову наділив її променистою усмішкою, від якої на серці стає так тепло.

— Не даремно… Наруту, скажи… Ти щасливий? — спитала Сакура якось несміло.

— Дуже. Я найщасливіша людина на світі! — заявив білявець упевнено.

— Це тому, що ти більше не закоханий у мене. Твоє кохання до мене не було справжнім. Я не зробила би тебе щасливим, а Хінаті це вдалося. Вона чудова. Я рада, що ти відкрив очі і здобув своє щастя, яке, насправді, стільки років було поряд. Рада, що ти перестав помилятися і все-таки знайшов своє справжнє кохання. Ти, як ніхто, заслуговує на це.

— І це теж завдяки тобі. Бо ж це ти тоді помогла мені розглядіти Хінатині почуття. Помогла зрозуміти, як сильно я кохаю її. Та моє кохання до тебе… — Наруто вдячно заглянув у смарагдові очі. — Моє кохання до тебе не було несправжнім. Так, воно минуло, та воно було. Ти була і залишаєшся моїм першим, дитячим коханням, моїм найліпшим і найкращим спогадом дитинства, юности. Я любитиму тебе завше, Сакуро, — мовить він тепло, дивлячись на подругу, що викликало сльози в її очах.

— І я теж завше любитиму тебе, — відповідає, всміхаючись. — Дякую! Дякую за те, що ти є! — вона положила голову йому на плече. — Як гадаєш, ми з Саске зможемо коли-небудь ось так поговорити? Як друзі.

— Гадаю, можна або кохати людину, або дружити з нею. Або бути друзями, або кохати одне одного. Та не все відразу. Не думаю, що це може бути одночасно. Тим паче, це – Саске. З ним дружити непросто. А кохати його, напевно, ще тяжче, — він ніжно, особливо трепітно обійняв її, наче боїться торкнутися, боїться нашкодити.

— Ти маєш рацію. Це неймовірно тяжко.

Вони просиділи так іще кілька хвилин, мовчки насолоджуючись вечірньою прохолодою. Сакура почувається неймовірно захищеною в присутности Нарута. З дому долинає спокійна музика, яка заспокоює зранену душу й робить обстановку особливою. Раптом Наруто встав, простягнув руку Сакурі. Жінка розгублено поглянула на друга.

— Потанцюємо? — спитав він, так само всміхаючись.

Сакура нічого не відповіла. Вона мовчки всміхнулась у відповідь йому і подала руку, вставши з гойдалки. Мить потому мужчина й женщина почали поволі рухатись у такт прекрасної музики, повністю поринаючи в танок. Сакура заплющила очі, положила голову на Нарутове плече. Усі клопоти немовби відлинули. Пригадались булі часи, щасливі миті минулого… Жінка пригадала, як одного разу точно так само танцювала з Саске. Пригадала, як вони дивилися одне одному в очі, як їхні пальці зімкнулися, як її рука лягла йому на плече… Як він вдихав пахощі її волосся, обпалюючи шкіру своїм гарячим диханням… Сакура пригадала всі хвилини ніжности до останньої, що їх дарував їй колись чоловік. Як виявилося, за крижаною личиною байдужости може ховатися безмежне море тепла й любови, що підвладне розглядіти не кожному. Тільки з нею він був справжній. Тільки їй він показував, як уміє бути ніжним і ласкавим. І хоч таких щасливих митей було мало, але вони були в її житті… Все було по-справжньому, хоч і здавалося прекрасним сном на перший погляд. Жінка береже і вельми цінує кожний такий спогад.

Почувши, що музика скінчилася, Сакура неохоче розплющила очі. Вернулася зі світу марень у сувору дійсність. Обережно розімкнувши пальці, жінка відсторонилася.

— Дякую за танок. І не тільки за це… За все. Не знаю, що я робила би без тебе, що робила б, якби тебе не було. Я не жалкую, що зустріла тебе на своїй пути, що потрапила з тобою до однієї команди, — промовила вона тихо, ледве не пошепки. — Завдяки тобі, я досі почуваю себе живою. Дякую, що вертаєш мене до життя, як тільки починаю задихатися.

— І тобі дякую, — він простягнув їй хустку, яка непомітно впала на підлогу під час танку. — Ти не одного разу вертала до життя мене, — він зробив наголос на останньому слові, — і в прямім, і в переноснім сенсі. Тепер моя черга. Тому запам’ятай, Сакуро! Я завше буду поруч із тобою, аби не дати тобі загинути.

— Я знаю, — каже Сакура, змахуючи зрадливі сльози. — Гаразд. Гості ждуть. Час вертатися. Піду, погляну, як там Сарада.

Наруто кивнув. Вони зайшли до хати.

***

Сарада сидить за столом, почула тільки, як хтось підійшов до неї ззаду й обійняв.

— А хто в нас сьогодні народився?

— Тітко Хінато?

— Ось, тобі! — Хіната простягнула їй гарну білу квітку в горщику.

— А вона справжня?

— Справжня, кицюню, жива! А поливатимеш, як слід – довго-довго житиме!

— Пахне, мов літо!

— Так, моя ластівко!

Хіната цьомнула крихітку в щічку. Сарада дуже любить цю красиву і неймовірно благу жінку. Вона вельми ласкава і дуже хороше ставиться до дівчинки. Вони з Нарутом уважають Сараду своєю племінницею, бо по-інакшому просто не може бути. Сакура з дочкою не були чужими для їхньої родини.

— Бабусю, диви, яку гарну квіточку тітка Хіната мені подарувала! — вигукнула Сарада захоплено.

— Ну, підемо, поллємо? Ходімо квіточку поливати! — каже Мебукі, затим, узявши дівчинку за руку, відвела ту до сокала.

У кімнаті з’явилися Сакура й Наруто.

— Ну, як у вас тут справи? Не сумували без нас? — запитала Сакура, хутко натягнувши на обличчя штучну усмішку, щоби не дозволити внутрішнім переживанням вилинути назовні. Тільки Наруто бачить тую бурю почуттів, що ховається за всмішливою личиною.

— Усе добре. Спасибі, — відповідає Хіната. — Сарада шукала тебе. Де ви були?

— Справді? Ми з Нарутом були на ґанку, згадували старі добрі часи, наше дитинство… Різні дурощі, загалом. Гаразд, відпочивайте, насолоджуйтеся вечором. А я піду, пошукаю Сараду.

— Вони з пані Мебукі пішли до сокала.

— Дякую, Хінато, — пролепотіла Сакура і побігла до сокала. Хіната підійшла до чоловіка й обійняла його, помітила нотки занепокоєння на його обличчі.

— Щось сталося, любий? — питає чорнявка стурбовано. — Я бачу, що в тебе пропав настрій після розмови з Сакурою. Що трапилося?

— Це так несправедливо, Хінато… — шамотить чоловік. — Мені так жаль Сакуру. Вона не виказує цього нікому, та її серце переповнює біль, глибока туга і страждання. Вона поки ще тримається, але скільки ще так триватиме? Рано чи пізно її личина не витримає такого напору. Трісне, випустить назовні все те, що накопичилося на душі за стільки років. Це тяжко витримати…

— Ох, любий… Не переживай, ми ж поруч. Ми поможемо їй упоратися. Сакура ж не одна…

— Знаю. Та як ми все це не підтримували б, це не замінить їй Саске. Це не замінить Сараді батька.

— Тоді… Чому ж він не вертається? Я розумію, можна бути на важливій місії, і все таке… Але чому він ніяк не дає про себе знати? Притому, стільки років…

— Тому що так треба, — відповідає Наруто. — Так треба… І, на жаль, я нічого не можу з цим удіяти. Я не виправдовую його, та на його місці я вчинив би так само. І повір мені, йому зараз теж нелегко. Вельми нелегко.

— Любий…

Хіната кріпко обійняла чоловіка. Вона зрозуміла його з пів слова, тому не стала більше розпитувати. Раніше вона завше думала, що це за діло таке важливе, ради якого можна кинути родину, що за причина. Та після слів Нарута осягнула – це і є сама сім’я, її безпека.

Сакура тихенько ввійшла до сокала й побачила, як її матір і дочка бавляться з гарною квіткою в горщику. Мебукі щось розповідає, пояснює внучці. Це має вельми милий вигляд.

— Що ви робите? — поцікавилася ружава.

— Мамо! Диви! Диви, яку гарну квіточку тітка Хіната мені подарувала!

— Ану покажи! — Сакура сіла поруч із донькою, всадила її собі на руки. — І справді… Яка краса!

— Я полила її трошки!

— О-о-о, моє сонечко! Ну, тепер вона як стане рости! Так? А ми поливатимемо її, дбатимемо! Так? О квіточці.

— А як дбати?

— Як дбати, крихітко? Поливатимемо, від сонечка вкриватимемо, сухе листя обриватимемо. Усім же треба, щоб о них дбали, справді? Усім хочеться… І квіточці хочеться… І кошеняткові хочеться… І жучкові маленькім хочеться… І людині хочеться… Так, крихітко? — Сакура тяжко зітхнула.

— І я о тебе дбатиму, — мовить дівчинка, ніжно погладивши маму по щоці.

— Моя маленька!

Сакура кріпко обійняла доньку. Побачивши все це, почувши слова своєї дочки, Мебукі була готова розридатися. Не витримавши, вона вийшла з сокала, лишила своїх дівчаток на самоті. Вона не може собі дозволити лити сльози на очах у Саради.

— Що сталося, мамо? Чому бабуся пішла? — дівчинка розгублено поглянула на матір.

— Сарадо…

Сакура нічого не відповіла, тільки міцніше притиснула доньку до себе, увіткнувшись носом у її чорне, немовби ніч волосся.

***

Святковий вечір потихеньку доходить кінця, гості почали розходитись.  Усі лишилися задоволеними, особливо Сарада.

— Дякуємо за чудовий вечір! — подякувала Хіната подрузі.

— Приходьте ще! Ви бажані гості в цьому домі!

— А де ж Сарада? — питає Наруто. — Треба попрощатись.

— Напевно, з подарунками бавиться. Зараз піду, покличу її.

Сарада бігає кімнатою в пошуках своєї нової ляльки.

— Ось ти де, Сакуро! А я тебе всюди шукаю! — пролепетала дівчинка, взяла в руки свою нову «подругу».

— Яка красива! Напевно, князівна! — почувся чоловічий голос позаду. Повернувшись, Сарада побачила Кібу.

— Ні, це – княгиня.

— Точно. Княгиня. І… Хто подарував тобі цю княгиню?

— Тітка Іно.

— Тітка Іно? Ну так… Що ще тітка Іно могла подарувати… Зажди, а тато хіба нічого тобі не надіслав? — цікавиться муж. Він не може вивітрити слова дівчинки, почуті на святі, коли вона задувала свічки і загадувала бажання. Якось дивно то все прозвучало, і щось тут нечисто.

— А я тата не маю.

— Як це, не маєш? Усі мають, а ти…

— А я не маю! — наполягає на своєму крихітка.

— Та ну! Вигадуєш!

— Ні.

— Ну, напевно, ти просто давно не бачила його, а мама не дозволяє тобі…

— Сарадо! А ти чого тут робиш? — раптом на порозі неочікувано з’явилася Сакура. Вона все чула, тому відразу же послала Кібі суворий погляд.

— Я забула Сакуру.

— Сакуру забула? Ходімо. Гості вже йдуть. Хіба ти не хочеш попрощатися з Борутом і Хімаварі?

— Хочу!

— Тоді біжімо! Біжімо! Скачімо! Скачімо!

— Сарадо!.. — окликнув дівчинку Кіба.

— Тобі зайнятись нічим? — процідила злісно жінка й покинула помешкання, полишила мужчину одного, розгубленого.

— Агов, Сарадо! — кличе Наруто, як тільки дівчинка ввійшла до вітальні. — Ану, біжи до мене! Попрощаймось! — піймавши крихітку на руки, мужчина весело закружив її в повітрі. — Ну що, до зустрічі, Сарадонько! Слухайся мами й бабусі з дідусем!

— Добре.

— Молодчина, — промовив Наруто, поставивши Сараду на ноги.

— Приходьте в гості до нас, — запросила подругу Хіната.

— Дякую, обов’язково прийдемо, — відповіла Сакура.

— Бувай, Сарадо!

— Бувай, Боруту!

— Ще побачимся! — попрощався Наруто з хазяйкою дому і її донькою, опісля вони всією родиною вирушили додому.

Незабаром усі гості розійшлися. Пізня година. Ніч огорнула Листву темною ковдрою. Сакура лежить на широкому ліжку в обіймах із маленькою дочкою.

— І потім Князевич прийшов і поцілував Сплячу Красуню. Через поцілунок вона прокинулась і каже: «Божечки, як же довго я спала!»

— А що? Коли прокинуться, треба поцілувати?

— Ні, донечко. Треба спочатку дуже-дуже кохати. А потім поцілувати.

— Значить, Князевич і Спляча Красуня спочатку теж покохали одне одного?

— Так. Потім вони одружились і зажили довго і щасливо.

— А як це «зажили щасливо»?

— А ти ж знаєш, що таке щастя?

— Ну… Це… коли всім добре.

— Правильно. А ще що?

— Не знаю.

— Знаєш, доню, щастя – це коли люди дуже люблять одне одного, просто жити один без одного не можуть. Ну все, зайченятку, нумо спати.

— Як спляча красуня?

— Як спляча красуня, доню! Як спляча красуня.

— Мамо… — тихенько промовила дівчинка.

— Кажи…

— Я не хочу загубити твій дукач. Та боюся, що випадково його загублю. А якщо я загублю його, чи ти сильно розсердишся на мене? Скажи.

— Ти не мусиш губити його, Сарадо. Це – єдина умова, при якій я дарувала тобі його. Я вельми не хочу, щоби ти загубила його. І ти знаєш, чому, — ледве не прошепотіла жінка, погладила крихітку по голові. — Не слід губити…

— Так. Знаю, — дівчинка мрійно всміхнулася, стиснувши в маленькому кулачкові дорогоцінний материн подарунок. — Він дуже дорогий мені. Тому що цей дукач надів тобі мій тато. — Сакура всміхнулася й поцілувала дочку.

— Та. Ти маєш рацію. А тепер заплющуй свої очка, тільки тоді прийде вила снів. Уже пізно, і треба спати.

— А чари бувають?

— Ну, звісно, бувають! У житті ні, а в казках бувають.

— А чому тільки в казках? — не вгамовується Сарада.

— А тому що в казках стаються дива.

— А в життя?

— І в життя стаються дива. Диви. Ми жили без тебе, і нам було сумно-сумно! Погано-погано! А потім раптом раз! Сталося диво! Ти з’явилась! Маленьке диво таке! — Сакура кріпко притиснула до себе крихітку, почала пестити її. — Як же я люблю тебе! До безтями!

— Я як тато подарував тобі дукач? Розкажи ще раз. Розкажи, мамо!

— Донечко, я ж кожного дня розповідаю це тобі. Тобі не набридло?

— Ні, не набридло! — впевнено заявила дівчина.

— Але вже пізно, і треба спати. Ну-бо я розповім тобі завтра.

— Ні, я хочу зараз! Ну, будь ласка, матусю! Інакше… Я не спатиму, доки ти не розповіси!

— Ох, ну й норов же в тебе! Що мені робити з тобою… Ти ж уже напам’ять знаєш цю розповідь!

— А я хочу ще раз послухати про тата. До того ж ти ніколи до кінця не розповідаєш мені.

— Гаразд. Та пообіцяй, що відразу заснеш!

— Обіцяю! — Сарада підсунулась ближче до матері.

— Це було вельми давно, ще до твого народження.

— Ви з татом тоді вже одружились?

— Ні… — відповідає Сакура тихо. — Ми були ще надто юними. Твій тато тільки-но вернувся з тривалих мандрів.

— А де він мандрував?

— Твій тато мандрував усім світом і боровся з лихом, а я терпляче ждала його.

— Як зараз?

— Як зараз… — майже пошепки повторила жінка. — Я вельми довго його ждала…

— Усе життя? Як Спляча Красуня?

— Усе життя. І, нарешті, він вернувся. Я була така щаслива!.. Я думала, що ми будемо разом назавше, житимемо довго і щасливо, як князевич і князівна з казки. Тільки-от… Татові знову треба було йти. Бо хто ще помагатиме слабким і беззахисним людям у біді?

— І ти засмутилась?

— Так, засмутилась. Але нічого не могла вдіяти. Одної ночі, напередодні його походу, я вийшла прогулятися гаєм, аби подихати свіжим повітрям і трошки розвіятись. Там я зустріла твого тата.

— Він прийшов попрощатись із тобою?

— Так. І це був найбільш незабутній вечір у моїм житті!

— Чому? Ви були щасливі?

— Дуже… Ми мовчали, та нам було так хороше вдвох, так спокійно… Саме того вечора твій тато подарував мені цей дукач. Він був вельми важливий для нього.

— Але він довірив його тобі, адже так, матусю?

— Так, мила. Тато попросив мене зберегти дукач до його повернення. А тепер його охоронницею стала ти.

— Я збережу його. Обіцяю!

— Моя дівчинка, — Сакура ніжно поцілувала доньку.

— А що було далі, мамо?

— Що далі?.. — жінка всміхнулася, поринувши в красні спогади. — Ми дивились у нічне небо і милувалися падаючими зірками. Та раптом почався дощ. Страшна злива. Тато хотів піти, він боявся, що я промокну і застуджусь, але я запевнила його лишитися. Я була певна, що скоро цей дощ скінчиться, і ми знову зможемо милуватися чудесним зорепадом. І тато, здавалося, повірив у це… — на мить Сакура подумки поринула в минуле, пригадуючи, якою вона була щасливою колись багато років тому.

— Мамо… Мамо! — Сарада почала торсати матір.

— Що?.. — Сакура, немовби прокинулася.

— Задощило, і що було тоді?

— А чи не багато запитань на сьогоднішній вечір?

— Ну, ма-а-амо-о!

— Ніяких «мамо»! Все. Тобі пора спати.

— Ну от. Ти знову закінчила на тому самому місці, так і не розповіла, що було ж далі.

— Я обов’язково розкажу, люба. Але іншого разу. На добраніч, моя солоденька! — жінка вкрила доньку, ніжно поцілувала її.

— На добраніч, мамо! — дівчинка заплющила очі і поспіхом заснула.

Уклавши, нарешті, дочку, Сакура спустилася донизу. Тихесенько відчинила двері до сокала, жінка побачила свою матір, яка домила посуд і витирає руки.

— Ну що? Спить? — цікавиться Мебукі.

— Ага, — відповіла Сакура, сідаючи за сокальний стіл, і взяла до рук чашку, — в обіймах з ведмедем.

— Пий, пий чай. Відпочивай. Посуд я вже помила.

— Спасибі, матусю! Що я робила би без тебе! Пробач, що не помогла тобі.

— Та гаразд, —жінка всміхнулася, присіла поряд із донькою. — Коли ти ще з дочкою побудеш? — Сакура раптом поникла. — Що знову сталося?

— Кіба питав у Саради про батька…

— От паразит! Ну, попереджала ж його! Не лізти до дитини!

— Мамо, ти не знаєш Кіби? І потім… Я думаю, не тільки Кіба цікавиться походженням моєї доньки. Занадто багато загадок. Навіть ти всього не знаєш…

— А тут і знати нічого, — сказала, як відрізала Мебукі. — Тут і так усе очевидно.

— Ти про що?

— Та ж про те саме. Що за батько?! Хіба його можна назвати батьком?! — не витримала жінка.

— Він на важливій місії, мамо.

— Що це за місія такая, що може бути важливіша за дитину?! Знаєм ми ці «місії»!

— Мамо, прошу, не починай…

— Що «не починай»! Я починатиму! І як його тільки совість не мучить! Сволота!

— Мамо! Він мій чоловік! Не смій окривджувати його!

— Ах, так! Як же я могла забути, що ти в нас, виявляється, заміжня! — протягнула на кпинах і гіркотою жінка. — Я зразу була проти цього шлюбу! Як ти могла пов’язати своє життя з цим зрадником?! З цим злодієм! З цим… Скільки разів я попереджала тебе! Та хіба ти слухала мене коли-небудь? Ні, думка матері нічого не значить! Зате він поманить пальчиком, і ти побіжеш за першим покликом, немовби собачка! Добігалась? А тепер поглянь на себе! Поглянь, до чого призвела тепер твоя дитяча закоханість! Виховуєш дитину наодинці! Заміжня, кажеш? Заміжні жінки не стають матерями-одиначками!

— Він змінився!

— Такі, як він, не змінюються. Чогось я не бачу цих змін. Якщо він змінився, як ти кажеш, то чому ж він знову кинув тебе? Чому лишив з дитиною на руках? Він зламав тобі життя! Зламав життя Сараді!

— Мамо, як ти можеш таке казати?! Ти ж навіть нічого не знаєш! — скрикнула Сакура.

— І не бажаю знати! Нічого не бажаю знати про цього покидька! І ти його ще батьком називаєш? Він узагалі пам’ятає, що має дочку? Невже йому зовсім не цікаво, як вона росте?! Він навіть не поздоровив її!!! Хіба це батько? Невже йому анітрохи не жаль Саради? Готова посперечатися, що він навіть забув, який вона має вигляд! Хіба можна назвати батьком людину, якій цілковито начхати на свою власну кровинку? Він не має нічого святого! Нічого! Одна мста на умі! Тільки мені-от цікаво, кому він тепер мститься! Він не знає, що таке любов! Скільки життів він погубив, беручи до уваги твоє! А ти досі сліпо захищаєш його! Якби він змінився, як ти кажеш, то був би зараз тут, зі своєю сім’єю! Але чого ще можна очікувати від розбійника?

— Мамо…

— І де були твої мізки? Я не розумію. Невже ти думала, що зможеш втримати його за допомогою дитини? Ще жодній жінці не вдалося втримати чоловіка дитиною. Затям це! Ти думала, що піймала своє щастя? Думала, що будеш щаслива з цим злодієм? Ти відкинула Нарута, такого чудового юнака! І ради кого! Ради зрадника, який усе життя о тебе ноги витирав? Який кілька разів намагався вбити тебе? Чи це такий прояв «любови»? А Хіната не така-от дурепа, якою видається на перший погляд. Прикидаючись білою овечкою, сірою мишкою, а потім раз – і обігнала тебе, поки ти літала в своєму світі марень, марних надій і омани. І тепер поглянь, де вона – і де ти! А могла ж зайняти її місце, була б розумнішою! Ні, тобі обов’язково було так споганити своє життя з цим…

— Досить!!! — не витримавши, Сакура скочила з-за столу. — Досить! Мені набридло це слухати! Саске мій чоловік і Сарадин батько, подобається тобі це чи ні! І якщо ти продовжиш окривджувати батька моєї дитини, ми з тобою серйозно посваримось, і більше ти не побачиш тут ані мене, ані Саради!

— Ми вже серйозно посварились. Іще того дня, коли ти сказала «так» тому набродові, — каже Мебукі вже спокійніше, затим круто розвернулась і полишила сокало, лишивши свою доньку на самоті зі своїми думками.

Сакура буквально впала на стілець, вронила свою голову на руки – і гірко розридалася. Материні слова ранили її глибоко в саме серце. Боляче чути ТАКЕ від найріднішої, найближчої людини. Та що, якщо мама все ж таки має рацію? Сакура сама не один раз ставила собі це питання: чи дійсно вона заміжня? Незважаючи на те що Саске не кидав її, вона все рівно почувається покинутою. Вона бачить, як люди шепчуться довкола, кидаючи косі погляди. Бачить, як друзі жаліють її… І ця надмірна жалість убиває. Та найболючіше бачити страждання Саради. Бачити те, як вона заздрісно дивиться на дітей, які мають татів. Коли жінка чує чергове доньчине запитання стосовно батька, її серце обливається кров’ю. Не раз Сакура ловила себе на думці, що черговий раз виправдовує Саске, черговий раз захищає його. Заради нього вона готова іти проти всіх, проти своїх моральних засад, проти себе самої. А все тому, що вона кохає його. Незважаючи ні на що. Кохає і прощає. Знов і знов. Та чи кохає її він? Чи кохає він її так само сильно, як вона його? Чи страждає він так само, будучи вдалині від неї, як вона страждає за нього? Чи згадує він про неї? Чи згадує він про Сараду? Чому ж тоді не дає про себе знати? Чому?.. Чи вернеться він коли-небудь узагалі?..

Час по тому Сакура витерла сльози, встала і поволі піднялася наверх. Відчинила двері своєї кімнати, ввійшла всередину, недбало зняла незручні пантофлі на високому підборі. Безвольно всілася на ліжко. Декілька хвилин вона просто глядить в одну цяту. Важко дихати, бракує повітря. Сакура неначе задихається, почуваючи себе птахою в клітці. Вставши з ліжка, вона зняла з себе красиве плаття, яке шелестом упало на підлогу. Затим натягнула теплого светра з широким коміром, холоші, високі коричневі чобітки без підборів, накинула пальто, абияк обмоталась шаликом. Опісля вийшла назовні, рушила в обійми ночі.

Уже близько третьої години. Одинока жінка блукає такими ж одинокими вулицями Листви. Її рожеві кучері розкуйовджені, пальто розстібнуте, руки в кишенях, на обличчі – жодного почуття. Вона сама не тямить, куди йде. Іде світ за очі. Не важливо куди, лишень би подалі від цього жорстокого світу, подалі від усіх клопотів, подалі від самотности. Самотність… У свої двадцять з гаком років молода жінка вже сита по горло. І хоча друзі всіма силами підтримують її, це все рівно не може заповнити діру, що утворилася в душі. Поринувши глибоко в роздуми, Сакура навіть не помітила, як ноги привели її до помістя клану Учіха. До того самого будинку, куди Саске привів її по заміжжю… Той самий будинок, в якому Саске привів її після народження Саради… Той самий будинок, де їхня донька зробила свої перші кроки, вимовила перші слова… Будинок, який має бути наповнений щастям, радістю і незабутніми митями. Та замість цього він сповнений порожнечі. І хоча помістя в чудовому стані, воно все рівно видається якимось закинутим.

Сакура завмерла при високому тині. Хвіртка відчинилася, жінка пройшла в неї. Потім знайомою доріжкою через сад, де колись цвіли гарні квітники, і до дверей. Поволі повернувши ключ, Сакура з якимось напруженням і завмиранням серця ввійшла до вітальні, освітленої місячним сяйвом, що проникає крізь усі вікна, на яких немає занавісок. Жінка вирішила не вмикати світло. Ця кімната простора, запилючена і така рідна. У напівтемряві Сакура вирізняє обводи кутастих меблів, які вкриті білими простиралами, та лишаються такими ж: канапа, напроти якої розташовуються два невеличких крісла; кавовий столик, зроблений з дубової деревини; камін, закритий решіткою; і шахва з багатьма книгами. Настінний годинник стоїть, його стрілки показують п’ять годин двадцять хвилин вічности.

У хаті холод, вологий холод, і трохи тхне вогкістю. Сюди вже давно ніхто не заходив. Далебі, більше ніж рік минуло з тих пір, як Сакура з донькою переїхали. Зайти сюди і прибратися: просто предметно бракує і часу, і сил. До того ж тут кожний міліметер нагадує про Саске, а ворушити минуле і старі рани не хочеться. Сакура ходить кімнатами і вслуховується в тишу. Та в пустому домі кроки відлунюють вельми гулко.

Почергово вона заглядає в облицьовану кахлями купільню, до сокала, де колись проводила чимало часу, займаючись готівлею спочатку для любого чоловіка, потім для дочки. Затим піднялася дубовими сходами, які ведуть на другий поверх. Пройшла коридором і опинилась у їхній із Саске спальні. Вона середніх розмірів з одним великим вікном. Тут є трохи меблів, які так само, як і внизу, накриті запилюченими простиралами. В осерді кімнати стоїть широке ліжко, теж накрите простиралом, але чомусь це простирало не запилючене. Відважившись, Сакура підійшла і зірвала його з ліжка, затим з комоду, столика й усіх інших предметів, що знаходяться в кімнаті. Затим, відчинивши висувну столовину великого комоду, куноїчі дістала чоловічу темну сорочку. Присівши на край ліжка, Сакура притиснула до себе одежину, що належав колись її чоловікові. Глибоко вдихнувши знайомий і такий рідний запах, жінка відчула в грудях пекучий біль. Із зелених очей хлинули сльози.

Відклавши сорочку в бік, Сакура побачила світлину на тому ж самому комоді. Жінка, взявши раму в руки, крізь сльози почала розглядати старе фото, з якого на неї глядить щаслива пара у весільному вбранні. Маленькими крапельками декілька сльозинок упали, розбившись о тонке скло рамки. Сакуру охопив відчай. Більше немає сил терпіти, держати в собі. Якоїсь миті злість стала затьмарювати смуток і журбу. Жінка з усієї сили жбурнула світлину в сторону. Гарна мереживна рамка розлетілась на друзки. Сакура хутко скочила на ноги і з криками пораненої тигриці почала руйнувати в кімнаті все, що траплялося під руку. Вона схопила з комоду лямпу і розбила ту о стіну, повалила на підлогу все, що знаходилося на поличці над столом. Перевернула стільці, влаштувала істній погром.

Опісля знесилена жінка сповзла стіною, продовжила ридати навзрид. Сльози бистрим потоком ллються з її очей. Сакурі здається, що якщо вона не виплесне свої почуття, все те, що накопичилося за стільки літ, то біль піде. Та біль не покинув її. Легше не стало, бо клопоти нікуди не ділися. Так трапляється по житті. І так трапилося з нею, і ніхто не може помогти їй, ніхто не може загасити цей біль. Лишається тільки жити з цим, змиритися, терпіти… Ждати… І нічого з цим неможна вдіяти. В цьому і складається весь жах ситуації: нічого неможна змінити. Сакура, сидячи на холодній підлозі, особливо зараз відчула, наскільки вона самотня.

— Ти брехав мені… Брехав… — виціджує жінка, ридає, захлинаючись. — Нащо ти полишив мене? Нащо обманув?.. Ти ж мені обіцяв… Будь ласка… Будь ласка, вернись! Вернись до мене… До мене… Вернись… — повторює вона, як молитву, крізь сльози. — Де ти?.. Мені так… так погано без тебе!.. Я не можу так більше… Не можу…

Деякий час по тому Сакура перестала плакати. Вона просто сидить на підлозі та глядить поперед себе. Посидівши ще трохи, жінка, зрештою, здійнялася на ноги, обпершись рукою о стіну. Побрела до ліжка. Повалившись безсило на ложе, Сакура згорнулася клубочком, притиснула до себе чоловікову сорочку. Вона не знає, скільки пролежала так, перед тим, як заснула.

Місячне сяйво, що пробивається крізь віти дерев, які за вікном, освітлює бліде лице сплячої жіночки. Її довге рожеве волосся розметались по жорсткому постелінню. У кімнаті витає запах її пахтила, перебиваючи запах вогкости. Усюди запанувала тиша. Сакура так далеко понеслася на хвилях сну, що навіть краєчком вуха не почула, як над нею схилився темний стан. Незнайомець безшумно й обережно підійшов до сплячої і вельми ніжно, ледве торкаючись, погладив її по щоці. Жінка навіть не почула цих легких, майже невагомих дотиків. Він будь-що зустрінеться з нею. І скоро, дуже скоро… Небо, місяць і зорі – це все, що їх поєднує тієї миті.

***

Сакура прокинулась, раптово розплющивши очі. Вона різко сіла на ліжку, чогось самоплинно торкнулася своєї щоки. Все тіло жахливо ниє. Спросоння перші кілька секунд жінка навіть не могла зрозуміти, де знаходиться. Може, все це сон? Ні, це не було сном. Перші сонячні промені освітлюють кімнату, сповіщають про те, що настав ранок. Оглядівши весь безлад, що вона його накоїла посеред ночі, Сакура тяжко зітхнула. Та раптом її погляд спинився на клітчастому коці, яким вона чогось вкрита. Звідки він тут узявся? Жінка дивується. Схопившись із ліжка, вона вибігла зі спальні, спустилася донизу, огляділа весь будинок, та нікого немає. Може, їй привиділося? Може, вона сама накрилась і забула про це, бо була в пориві крикливців… З’їдавшись у здогадках, Сакура загорнулась у калиновий шаль і, зачинивши помістя на ключ, поволі рушила в сторону дому. Треба було вернутися до тієї миті, коли прокинуться рідні. Вони не мають видіти її в такому вигляді і в такому стані.

На дворі вже світає, та Листва досі спить кріпким сном. Вулиця пустинна, тільки десь удалині запилюченою дорогою бреде молода жінка. Готується прожити ще один день у красі своєї самотности.

<< Попередній розділ丨

Зміст