Пообіцяй мені, що так буде завше. Розділ 1. День перший

На дворі – осінь, одначе досить тепло. Осінні вбрання природи не можуть не потішити око. Жовта, багряна, золотава листва дерев і кущів укриває землю пухнастим типіхом. Повітря сповнене новими осінніми пахощами: запахом сухої трави й опалого листя, вогкости, стиглої городини й садовини, а також осіннього цвіту. Ліси, велично розпросторені навколо Листви, вкриті живописним розписом. Лісові стежини нагадують жовтий міжпокій. Стовбури дерев потемнішали. Здавалося б, вони втомилися й хочуть спати. Цей величезний маєстатичний ліс – невід’ємна частина селища, від якої воно й одержало своє ймення.

У володіннях передньої частини лісу розташувався великий заповідник, що належить кланові Нара, що відомій розведенням оленів. Членам клану вдалося приручити цих диких тварин, а також використовувати їх у лікарстві.

Маленьке чорняве дівча літ чотирьох-п’яти – часта гостя цього заповіднику. Вона зодягнута у червоне платтячко, чорний берет і такого ж кольору шалик. У цей окрас чудово вписуються довидиці в тонкій червоній оправі, котрі дуже личать крихітці, надаючи якоїсь особливої чарівности. Наразі вона ніяк не може награтися з оленям. Мила тваринка, незугарність і грайливість якої забавляють, не може не тішити чисте невинне дитяче серце. Вона вже не вперше ходить сюди, її тут усі знають, тому клановий лісник дозволяє їй навіщати її маленького чотириногого друга й бавитися з ним. Літнього мужа це вельми розчулює.

При змозі дівчинка старається прибігати до заповіднику ледве не щодня. Вона прокидається дуже рано й рано-вранці біжить до свого Акайро – так іменувала крихітка оленя, щодо того лісник, далебі, не проти. І хоча мама забороняє тікати так далеко від хати, нескінченно твердячи, наскільки це небезпечно, дівчинка все рівно не слухається. Світ для неї – це величезна місцина для забавок і розваг, місце для пізнань. На жаль, мама не дозволяє грати, де тій хочеться, й ніколи не пояснює – чому. На всі питання відповідь проста: «Тому що я так сказала!». І така відповідь анітрохи не влаштовує відчайдуху.

Дівчинка пам’ятає, як сама мама вперше привела її сюди. Клан Нар також відомий своїми знаннями в ниві лікарства, а крихітчина мама є лікар — найліпша після Цунаде — тому тісно співпрацює з представниками клану. Прийшовши туди з роботи, жінка вирішила не губити можливости показати доні благородних тварин і взяла її з собою, про що, ймовірно, пожалкувала. Адже відтоді дівчинонька всією душею полюбила це місце і почала почасти прибігати сюди, здебільшого, без дозволу, що змушує жінку нервуватися. Як і матір, дівчинка мріє стати лікарем. Їй хочеться помогти кожній істоті, котра потребує її помочі, тому вона дуже полюбляє тварин, полюбляє рослини, полюбляє дбати про всіх тварин. Незважаючи на те, що в дівчинки багато друзів, вона надає перевагу грі на самоті. Для свого малого віку, вона поводиться досить по-дорослому та є самостійною. Та часом ця самостійність виходить за всі рамки.

— Вдалої роботи, пане Темоцу! — почувши м’який жіночий голос, лісник повернувся. Перед ним стоїть красива струнка жінка з довгим волоссям кольору квітучої вишні, зібраним в охайну зачіску. Красиве тернове пальто гірководяного відтінку бездоганно підкреслює її стан, а кармінний шалик поєднується з незвичним кольором волосся. Великі зелені очі світяться добротою й ласкою, хоч іноді в них можна побачити нотку суворости. Всі жителі Листви вельми поважають цю жінку й захоплюються нею. Будучи блискучим ірьоніном, вона також є одною зі славетних витязів Четвертої Великої нінджівської війни. Хто б міг подумати, що на вид така тендітна, така ніжна особа може бути настільки сильною! І сильною не тільки тілом, а й духом. Переживши жахи війни, вона заснувала й очолила дитячу психіятричну клініку. Розробивши свій прийом, котрий прижився в усіх інших країнах, жінка зуміла помогти многим дітям із душевними розладами й ранами. Також вона чудесна матір. Усі в Листві знають, що за волею деяких обставин вона вимушена виховувати дитину одна, вкладаючи в неї всю свою душу й любов.

— О! Сакуро, вельми радий Вас бачити! Ви, як завше, маєте гарний вигляд! — Висловив похвальбу муж, ласкаво посміхнувшись. — Як Ви?

— Дякую, пане Темоцу! Усе добре, — жінка зніяковіло всміхнулася в одповідь.

— Стривайте, Сакуро, зараз я принесу ліки, які Ви просили. Я зараз…

— Які ліки? — Сакура здивовано витріщилася на мужа, не тямлячи, про що йде мова.

— Як же, Сакуро? Ви ж самі прислали свою доньку по ліки. Вона так мені сказала. До речі, чи Ви не боїтеся відпускати її наодинці? Я розумію, що вона у Вас дівчинка самостійна, та все ж…

— Але я нічого не просила й нікого не посилала. От уже маленька шибениця! Я так і знала, що вона тут! Ну що за дитина! Скільки раз іще треба пояснювати – неможна тікати з хати без дозволу! А тепер не вистачає, щоби вона ще почала обманювати! — куноїчі обурюється. — Ох, вона й отримає в мене!

— Не картайте її, Сакуро. Сарада дуже хороша дівчинка. Далебі, я навіть радий, що вона так часто приходить сюди. Її дзвінкий сміх уквітчує мій самітницький день. Якщо Ви не проти, я дозволив їй трішки побавитися з оленями. Не турбуйтеся, вони зовсім ручні, і не заподіюйте крихітці ніякої шкоди. Це-бо цілковито безпечно.

— Вельми дякую, пане Темоцу, що пригляділи за Сарадою! Сподіваюся, вона не завдала Вам ніяких клопотів?

— Ні-ні, що Ви! У Вас дуже вихована донька, Сакуро. Та ж є в кого.

— Гаразд, я піду, заберу її. А то скоро обід уже. Ще раз дякую!

Сарада безтурботно грає з оленям, гучно сміючись. Раптом дівчинка відчула, як хтось тихенько підійшов до неї ззаду й кріпко обійняв.

— Попалася!

— Мамо! — побачивши знайоме й таке рідне лице, крихітка кинулася в материні обійми. — Я така рада тебе бачити!

— Я теж рада тебе бачити, та спочатку ти роз’ясни, — Сакура суворо поглянула на доньку, але в цім суворому погляді море тепла й любові. — Чому пішла з хати без дозволу? Я ж переживала за тебе! Неможна так! До того ж, ти переказала дідусеві Темоцу неіснуюче доручення. Ти всіх обманула! Виявляється, я сказала тобі сходити сюди по ліки. З яких пір ти почала брехати? Як розуміти це, Сарадо?

— Пробач мене, матусю! — дівчинка обережно погладила маму по волоссю. — Мені просто дуже схотілося пограти з Акайром. Я не хотіла засмучувати тебе. Права-правда.

— Схотілося їй! Гаразд. На перший раз я тебе пробачаю. Та ти повинна пообіцяти мені, Сарадо, що більше не будеш так чинити. Це недобре. Обіцяєш? — жінка пильно глядить доньці в очі, очікуючи на відповідь.

— Обіцяю, — відповіла тихо Сарада.

— От і славно! А тепер ходімо додому, а то бабуся вже давно на нас чекає. Попрощайся з дідусем Темоцу.

— До побачення! — гукнула дівчинка, весело помахавши рукою.

— До зустрічі, Сарадо! — муж помахав їй у відповідь, не приховуючи своєї доброї посмішки.

— До побачення, пане Темоцу! Ще раз прошу вибачення за завданий неспокій! Гарного Вам дня! — попрощалася Сакура, ввічливо вклонившись.

— На все добре, Сакуро!

Узявши доньку за руку, жінка йде лісовою стежкою, всіяною золотавою листвою, думаючи про щось своє.

— Не йдімо зразу додому! — дівчинка на мить перервала материні роздуми.

— Чого б це?

— Я збиратиму брусницю, — заявила Сарада.

— Та що ти кажеш? — куноїчі лукаво примружила очі. — Значить, ти втекла з хати, обманула пана Темоцу, а тепер іще й висуваєш мені умови?

— Інакше на мій День народження пиріг лишиться без брусниці. Ну будь ласочка! Прошу, матусю! — почувши настирливої доньчиної просьби, Сакура ласкаво всміхнулася й присіла до неї навпочіпки.

— Тоді зберімо разом.

— Ура! — радісно вигукнула крихітка.

— Тільки не зараз, а трохи пізніше. Спочатку ти маєш пообідати, згодом ми разом підемо збирати твою брусницю, домовились?

— Домовились, — задоволено кивнула дівчинка.

— А зараз ходімо! А то бабуся знову нас із тобою сваритиме, — кріпко обійнявши доньку, пані Учіха знов узяла її за руку, і вони попрямували в бік дому, весело базікаючи про все на світі.

***

Перевдягнувшись, Сакура вже допомагає матері накривати стіл. Однедавна жінка з донькою у своїх батьків. Попервах вона не збиралася переїздити з маєтку Учіх. Сакура хотіла діждатися чоловіка там, зустріти його вдома, в рідних стінах. Вона чимало сил уклала, щоби створити в помісті затишок, мріяла, що їхні із Саске діти зростуть там, тому навіть слухати не хотіла численні мамині просьби стосовно переїзду. Молода куноїчі була геть проти цього. Але невдовзі їй довелося змінити свою думку на протилежну. Жінка тяжко працює у своїй клініці зранку до ночі, присвячуючи роботі всю себе. Сарада ще надто маленька, щоб лишатися самій удома. Тому Сакура щодня, крім вихідних, відводила її до батьків. Увесь час дівчинка проводила в бабусі й дідуся, не могла бо лишатися без догляду. Жінці набридло тягати доньку туди-сюди, тому іншого виходу, крім як переїхати до батьківської хати, вона не бачила.

Мебукі й Кідзаші обожували свою єдину онучку, старалися дати їй усе найкраще, дати те, чого вони не змогли дати свого часу доньці. Не дарма кажуть, що онуків люблять більше, ніж дітей. Хоч би що, Мебукі – сувора бабуся, не потурала забаганкам «маленької пані», вважаючи, що так буде лучче. Кідзаші ж, навпаки, беріг Сараду як зіницю ока. В них немовби був свій особливий зв’язок. Жодного разу він її не карав, на відміну від своєї жони, стараючись виконувати всі бажання любої онучки. Тільки-от… Самого завітного крихітчиного бажання дідусь увік не міг, од чого його серце рвалося.

— Розливаймо юшку. Тато зараз прийде, — мовила Сакура, розставляючи блюда.

— Можна подумати, я б не налила юшки, якби ти мені не сказала, — пробурмотіла жінка в одповідь.

— А тобі вже неможна сказати, мамо, — відповіла лікарка, всміхаючись. — Ти постійно стурбована. Особливо останнього часу.

— Тому що ви скоро зведете мене в могилу.

— Що знову трапилося?

— Крихітка припікла, що пиріг має бути з брусницею, але її нема, не знайшли.

— Не переймайся, ми домовилися з Сарадою, що після обіду самі сходимо й пошукаємо.

— Ти диви на них! «Домовилися» вони!

— Так, а що не так?

— А те, що ти потураєш усім її забаганкам а так неможна. Ви з твоїм батьком її розпещуєте. А з розпещеної дитини не зросте нікого хорошого. Пригадаєш згодом мої слова.

— Сарада не розпещена, — заперечила Сакура.

— Усі діти хочуть на День народження гірководяний пиріг, а цій подавай брусничний! Де-от зараз шукати брусницю? — почала обурюватися Мебукі.

— Знайдемо. Тільки не свари, — відповіла молода жінка, всміхаючись, й обійняла матір за плечі.

— Хто тут сварить? Це я сварю? Ніхто не сварить!

— Хто ще її балувати буде, як не я… — прошамотіла ружава з сумом. — Вона моє щастя, моє світло, найголовніший скарб у житті! Знадобиться – переверну догори дригом увесь ліс, але знайду цю бісову брусницю, бодай моя донечка у свій День народження була щасливою! — Мебукі погладила доньку по руці, видавши усмішку, повну журби й туги. Насправді, хочеться плакати, ревно ридати. Жінка чимало разів зверталася із запитанням до себе, чому саме її доню доля обділила щастям. Чому всі, крім неї, щасливі? У чому вона провинилася? У чому її вина?.. Чому її люба дівчинка, її кровинка страждає? У доньчиних стражданнях Мебукі винить тільки одну людину.

— Гаразд, — білявка широко посміхнулася. — Якщо знайдете брусниці, я спечу смачного пирога, якого ще не куштувала Листва!

— Дякую, матусю! — Сакура легесенько цьомнула матір у щоку. Згодом, побачивши Сараду, яка ввійшла в кімнату, кинулася до неї. — Прийшла, моя дівчинко?

— Сідайте до столу. Треба обов’язкове запрошення? — питає суворо Мебукі.

— Так, бабусю, — відказала дівчинка, сівши на стілець щозручніше.

— Держи, — жінка налила онуці половник юшки. Ота вже хотіла була накинутися на їжу, та побачивши суворий бабусин погляд, відклала прибор у бік.

— Неможна, поки не прийде дідусь, — мовить Мебукі, — інакше отримаєш ложкою по лобі.

— Неможна починати їсти, доки не почали дорослі, так, доню? — Сакура ласкаво погляділа на свою крихітку, погладила її по голові.

— Гаразд… — дівчинка розчаровано зітхнула.

— Вона прислухається тільки до тебе, мамо, — зазначила молода жінка, сміючись.

— Де тут мої любі дівчата? — в кімнаті з’явився високий чоловік з відстовбурченими в різні боки волоссям не то рожевого, не то бузкового відтінку. — М-м-м-м-м… А пахне як!

— Ласкаво просимо, Кідзаші! — привітала свого чоловіка Мебукі. Потерши долоні, чоловік сів до столу, приготувавшись до їства.

— А руки мив? — указала суворо жона.

— Звісно! Твої божественні потрави гріх їсти немитими руками, Мебукі.

— Припини підлабузнюватися і їж! Смачного!

— Прошу, тату! — Сакура запросила батька до столу. Щоразу, споглядаючи подібну картину, вона трішки журилася. Жінка не перестає дякувати богові, що він дав їй таких чудових батьків. Вона мріє, що одного прекрасного дня в неї все буде так само. Саске прийде з чергового завдання голодний і потомлений, а вона дбатиме про нього, сварити за немиті руки, неохайно складену одежу або ще щось, а потім буквально вмить обожуватиме його й казати, що ліпшого чоловіка їй і бажати не потрібно. Мріє, що він буде так само кохати її у відповідь, захищати й оберігати. Мріє про те, як вони разом виховуватимуть свою донечку й інших дітей, котрі в них ще обов’язково народяться. Та наразі все це здається чимось далеким і нездійсненним, чимось із ниви в’явини, від чого на серці стає ще болючіше.

— Мамо, дуже гаряче, — доньчині слова немовби вернули її у дійсність.

— Гаразд, моя хороша, давай подую?

— Сакуро, будь ласка, подай-но мені хлібу! — попросив Кідзаші.

— Прошу, тату, — вона простягнула йому кусень житняку.

— Спасибі, доню!

— Сарадо, прибери волосся, бо все лізе в блюдо, — суворо наказала Мебукі.

— Я зараз приберу, мамо, — Сакура дістала з кишені шпильку й підколола доньці неслухняну вороную пасму.

— Ну-бо їж хорошенько! Ти ж хороша дівчинка?

— Добре, бабусю, але я вже наїлася. Мені більше не лізе.

— Треба ще поїсти трошки. З’їж бодай іще одну ложечку, — вмовляє Сакура.

— Я покладу тобі трохи рисових пиріжків, Кідзаші.

— Мебукі, мені не потрібно, я не їстиму.

— Знаєш, скільки я возилася з цими пиріжками? А ти кажеш, що не будеш! — почала обурюватися жінка.

— Я ж кажу, що не хочу. Може, трохи пізніше. Твоя юшка незрівнянна, люба! Агов, Сарадо! Ходи до мене! — дівчинка миттю підбігла до діда, стрибнула до нього на коліна. — Ну скажи, що тобі подарувати? Чого ти хочеш, мила?

— Хочу набір лікарського приладдя.

— Ти така смішна, лучче попроси ляльку, — знов утрутилася Мебукі.

— Це тому, що я хочу допомагати мамі. В неї багато роботи, їй не вистачає лікарів у клініці. А я їй допомагатиму.

— Та ти ще маленька, щоби бути лікарем. Потрібно підрости.

— Я знаю. Ну тоді я віддам мамі свої приладдя, хай користується, тимчасово, доки я не виросту. А коли виросту, то обов’язково стану лікарем і буду сама помагати мамі лікувати хворих людей. Ну як? Ладно придумала?

— Ладно. Яка ж молодчина! Уся в маму, — мовить удоволено Кідзаші.

— От же, мамина донька! Справжнісінька помічниця!

— Ти моя солоденька! — Сакура не змогла стримати усмішки від таких слів.

— Ти молодчина, — чоловік поцілував онуку, поставив її на ноги. — Біжи до мами, — дівчинка підбігла до матері й повисла в тієї на шиї.

— Матусю, коли ми підемо по брусницю? Бо мій День народження вже завтра, а пиріг іще не готовий. Якщо ми будемо зволікати, то стемніє, і день закінчиться. Що тоді ми робитимемо?

— Ну тоді біжи, зодягайся якнайтепліше, а я поки пошукаю найбільшого козуба, що ми маємо.

— Добре! Я зараз, матусю! — Сарада підстрибом побігла до своєї кімнати.

— Яка ж нетерпляча дитина, — мовила Сакура, усміхаючись.

— Ну це в неї тільки від тебе.

— На жаль, — невдоволено буркнула Мебукі, чим, вочевидь, уколола Сакуру, оскільки в тієї зразу змінився вираз обличчя. Їй уже набридли вічні материні нагани стосовно Саске. Утім, лікарка вирішила промовчати, аби уникнути зайвих свар і буч. — Ось, я приготувала вам козубня. Диви, не затримуйтеся надовго. У тебе багато діл, Сакуро. Ти вже позвала гостей до завтрашнього празника?

— Спасибі, матусю, — Сакура встала з-за столу і, взявши до рук невеличкого кошика, легесенько цьомнула матір у щічку. — Так, я вже всіх позвала. Прийдуть усі мої друзі з дітьми. Сараді буде весело в такому товаристві.

— І скільки ж має бути чоловік? Я ж маю знати, на скількох приготовляти й накривати.

— Дай подумати… — Сакура замислено піднесла вказівний палець до губ. — Ну… Не знаю… Складно сказати… Чоловік двадцять, імовірно. З них приблизно семеро дітей.

— Боронь боже! Я не переживу цього дня! — обурилася білявка. — Дорогенька, нащо тобі запрошувати всіх? Запросила би Сарадиних друзів, та й усе. Це ж її празник!

— Мамо, я не можу не запросити своїх друзів. Усі вони підтримали мене у скрутну годину, і всі вони хочуть поздоровити Сараду. До того ж, більшість із них батьки Сарадиних друзів. Вони приведуть своїх дітей на свято, і я не скажу їм «ідіть»!

— Ти, либонь, жадаєш моєї смерти, доню!

— Не турбуйся, мамо. Ми із Сарадою ненадовго. Я прийду й поможу тобі усе зробити, гаразд?

— Ох, куди ж дітися, — Мебукі зітхнула. — Ходіть уже, скоро бо стемніє. Не хвилюйся, я все приготовлю у найліпшому вигляді.

— Дякую! Люблю тебе, матусю! — Сакура кріпко обійняла матір.

— Мамо! Я вже готова! — Сарада, мов літавець, прибігла зі своєї кімнати.

— Яка ти хутка! — мовить Сакура. — Зажди мене, мила. Зараз накину пальто, й ми підемо.

— Що ж, жду вас із повним козубом брусниці для найсмачнішого пирога! — погляд Мебукі із серйозного й суворого вмить став добрим і ласкавим.

— Добре, бабусю! Ми скоро вернемося!

— Ах, ти моя лагоминко! — Мебукі кріпко обійняла онуку. — Так би й поласувала!

— Ай, бабусю! Задушиш мене! — пропищала Сарада.

— Пробач, дорогенька, але нічого не можу з собою вдіяти.

— Ну що, сонечку, підемо? — почувся Сакурин голос, та поправляє шалик на ходу.

— Нумо!

— Ми скоро. Чекай на нас, — жінка помахала матері рукою, і вони з донькою вирушили на прогулянку.

***

Ліс бринить осінніми барвами, а під ногами шурхотіти листя. Сакура напружила зір у пошуках завітної брусниці, а Сарада гацає серед пожовклого листя, гучно сміючись.

— Сарадо, не відставай. А то загубишся! Агов, я кому говорю! — Сакура повернулася до доньки. — Хтось обіцяв мені допомагати. Хто тут усі вуха продзижчав про брусничний пиріг? Сама я не впораюся. Наступного разу не візьму тебе із собою.

— Пробач мене, матусю! — Сарада підбігла до матері, винувато опустивши погляд, що не могло не розчулити жінку. — Диви, що я найшла. — Дівчинка простягнула маленькі долоньки, в яких красуються два жолудя й великий каштан.

— Яка краса!

— Я знайшла подарунок для тата! — вигукнула крихітка. — Ми ж надішлемо це татові, справді, матусю? — Сакурин погляд пожух. Вона кріпко-міцно притиснула до себе дитину.

— Справді, моє золотце! Як ти скажеш, так і зробимо! Тато буде дуже щасливий! — випустивши доньку зі своїх обіймів, вона ніжно погладила її по волоссю, заправивши відстовбурчену пасму під беретик. — Ну що, ходімо шукати далі? Сама ж казала, що не хочеш, аби пиріг лишився без брусниці.

— Матусю, поглянь, а це не брусниця? — Сарада вказала пальчиком на невеличкий напівчагарник із червоними ягідками.

— Зараз подивимося…

— А нумо наввипередки!

— Нумо! — вони весело підбігли до жаданих ягід. — Так ось де ти ховаєшся! — звернулася Сакура до кущика, жартуючи.

— Які гарні ягідки! Схожі на намистинки, — зазначила дівчинка.

— Ну, Сарадо, тепер у тебе буде найкращий пиріг! Неси козуб!

Зрештою, зібравши брусницю, вони ще трохи пограли в лісі. Погода така чудова, що не хочеться вертатися додому. Поряд із донькою Сакура відчуває себе неймовірно щасливою. Через роботу вона не може присвячувати себе Сараді весь час, за що корить себе, тому дуже цінить отакі хвилини. Для молодої жінки її донька – цілий всесвіт. Яке щастя – тримати на руках, обіймати й цілувати частинку любої людини, частинку самої себе! Тільки з появою Саради Сакурине життя набуло сенсу, налилася новими барвами. Граючи з донькою в осінньому листі, вона немовби сама на мить знову відчула себе дитиною. Гучно сміючись, вони грають у хованки-квача, зовсім забувши про час. Він неначе спинився для обох.

— Ну що, мила, ходімо? А то ми, наче, загралися з тобою, бо ще треба зайти до крамниці, купити все необхідне до завтрашнього столу. Ти ж не хочеш, щоби твої гості лишилися без ласощів?

— Ні, не хочу!

— Ну ось. А ще ж треба помогти бабусі все приготувати.

— Я теж помагатиму! — заявила впевнено крихітка.

— Будеш, звісно! Куди ж ми без тебе? — Сакура підхопила Сараду на руки й закружила її у повітрі, від чого дівчинка вибухнула сміхом. — А тепер ходімо, — опустивши доньку на землю, мама взяла її за руку, і вони потихеньку попрямували в бік поселення, насолоджуючись осіннім краєвидом.

***

Прикупивши все необхідне до свята, Сакура разом із донькою ідуть вулицями Листви.

— Так… Нумо подумаємо чи купили ми все те, що просила бабуся.

— Ми купили все – ходімо до їдальні, матусю! Я хочу те смачне морозиво, яке ти мені купляла влітку.

— Морозиво? — Сакура здивовано поглянула на Сараду. — Адже зараз уже не літо, доню. У таку погоду не їдять морозиво, дорогенька.

— Мені раптом захотілося…

— Захотілося? — ружава настовбурчила одну брів.

— Угу. Ну будь ласка!

— Гаразд, моє сонечко. Нехай. Ми зайдемо у твою улюблену їдальню, але тільки зовсім ненадовго. Інакше бабуся почне переживати. Ми ж пообіцяли вчасно вернутися додому, пам’ятаєш?

— Ми зовсім трішечки. Прошу!

— Гаразд, ходімо. Та спершу дай-но я тебе розчешу, а то нас із тобою з такою зачіскою нікуди не пустять. Ну-бо ходи до мене, миленька! — Сакура дістала гребінець і, знявши чорний беретик, трішки причесала доньку.

При порозі харчевні, розташованої на двох осердних вулиць Листви, гостей ласкаво зустріла Аяме — донька Теучі, хазяїна відомої Ічіраку Рамен. Тривалий час дівчина помагала батькові, та згодом вирішила відкрити власну харчевню, розширивши тим самим сімейне діло. Їй не хотілося спинятися лише на рамені, тому одного разу їй спало на думку світочний задум створення більш несвітського снутку. І от зараз, в осерді Листви красується ще один заклад, котрий нічим не поступається Ічіраку за славнозвісністю, особливо серед дітей.

— Ласкаво просимо, Сакуро! Давненько тебе не бачила. Які в нас чудові гості! — вона задарувала маленьку Сараду посмішкою. — Моя дівчинка! Чия ти?

— Мамина, — відповіла Сарада по-дитячому серйозним голосом.

— Мамина? Бачу, що мамина.

— Чого ж Ви тоді запитуєте?

— Ти чуєш? Боязка така! — Аяме не змогла стримати посмішки. — Вельми рада, що ви відвідали мою харчевню. Чого бажаєте?

— Здрастуй, Аяме! Принеси найсмачніше морозиво, що ти маєш, будь ласка. Хочу трохи побалувати свою дівчинку.

— Ти справді хочеш, аби я дала їй морозиво? — чудується Аяме. — Прохолодно сьогодні… Може, ліпше какава або гарячого гірководю? Діти полюбляють таке…

— Усе гаразд. Ну-бо. Нічого не трапиться. Якщо дитина хоче… Що поробиш?

— Гаразд, зараз принесу. А тобі що?

— А я б випила філіжанку кави.

— Звісно. Хвилинку. Я миттю, — вмить Аяме вже принесла замовлення. — Пригощайся, Сарадо, — вона вручила крихітці тежик ванільного морозива.

— Спасибі!

— Тільки маленькими шматочками, ти мене зрозуміла, Сарадо? — наказала Сакура доньці. — А то захворієш і пропустиш свій День народження.

— Добре, мамо. Я буду їсти поманеньку.

— Твоя кава, Сакуро.

— Спасибі, Аяме.

— Не заперечуєш, якщо я присяду? Так давно тебе не бачила, поговорімо. — весело прошверготіла молодиця.

— Так, звісно. Сідай. Поговорімо.

У харчевні в Аяме побутує теплий і затишний оболок. Видно, що хазяйка сама приклала до цього руку. Сакурі з дитинства подобалася ця весела й життєрадісна дівчина. З нею завше так легко. Аяме як раз тая людина, з ким можна поговорити про все на світі, ось так-от просто й невимушено. Ось і зараз вони весело балакають про все, ні про що.

— Дітлахи – цвіт життя, — каже мрійливо Аяме. Не зважаючи на свій вік, вона чомусь досі не заміжня. — Ти така щаслива, Сакуро… Тому що ти маєш таке чудо.

— Знаєш, коли дитина народжується, стільки всього дізнаєшся… цікавого… У мене Сарада меншою була, казала: «Мама! Мама! А ти губи напомадила?». Так кумедно гучить, чи не так? — Аяме засміялася. — До речі… Щодо мого чуда… А де Сарада? — Сакура занепокоєно погляділа пообіч. За розмовами вона не помітила, що Саради ніде немає. Скочивши з-за столу, вона кулею метнулася назовні. Побачивши свою дівчинку, вона полегшено зітхнула й підбігла до неї. Сарада стоїть посеред вулиці й заворожено глядить кудись удаль. Морозиво в її руках уже давно розтануло. — Сарадо! Благо, з тобою все гаразд! Ти мене так налякала! Чому ти пішла, нічого не сказала? — але дівчинка нічого не відповіла, вона продовжила глядіти в одну цяту, що занепокоїло Сакуру. — Сонечку, чому ти не їси морозиво? Адже воно розтане… Диви, ти замурзала ручки, дай-но витеру, — вона забрала в доньки тежика й відставила в бік, потім дістала з сумочки вологу серветку й почала витирати крихітчині руки. — Ну от… Ти майже нічого не з’їла… Для кого я купила?

— Мамо… На мене якийсь дядько дивно дивився, — мовила тихо Сарада.

— Доню, який дядько? Ми його знаємо? — Сакура налякано поглянула на доньку.

— Ні. Він вийшов звідти, — дівчинка вказала пальчиком на провулок, а потім щез. Він у чорному плащі з каптуром, тому я не розгледіла.

— Тобі, либонь, здалося, мила, — Сакура намагається заспокоїти доньку, але її саму це не на жарт занепокоїло.

— Ні, не здалося. Я бачила. Він раптово з’явився, мов нізвідки, і пильно дивився на мене, а потім зник, коли ти покликала мене, немовби випарувався.

— Ти злякалася?

— Ні. Ані трішечки не злякалася. Просто мені стало трохи дивно, ось і все, — Сакура кріпко притиснула доньку до себе. Вона виглядається туди-сюди, намагається найти у сутінках образ чудернацького незнайомця.

— Благо, з тобою все гаразд! Не смій відходити від мене ані на крок! Ти мене зрозуміла, Сарадо?

— Добре, матусю.

— Ходімо додому, вже пізно. Ми засиділися.

— Ходімо.

— Вельми дякую за ласощі, Аяме! На все добре!

— І вам дякую! Рада була побалакати! Приходьте ще!

Сакура попрощалася з Аяме, згодом кріпко схопивши за руку Сараду, рушила додому.

***

Увечері Сакура помагає матері на сокалі. Маринуючи м’ясо, молода куноїчі думає про щось своє. З ума її не сходив той чудернацький незнайомець, який слідкував за Сарадою.

— Гей, Сакуро! Нащо ти сиплеш стільки перцю? Це ж дитяче свято. Діти не їстимуть настільки гостру страву. Ох, сокарка з тебе ніяка. Тепер-то я розумію, чого твій благовірний не вертається з завдання, — та Сакура мов не чує материних вихваток, вона гейби на своїй хвилі. — Агов, Сакуро! Я з ким розмовляю?

— Га? Що? — жінка неначе прокинулася. — Ти щось казала, мамо?

— Кажу, занадто багато перцю положила.

— Ох, точно! Що ж це я…

— Що з тобою, доню? Ти якась бліда… Та й узагалі, має вигляд розгублений відтоді, як ви вернулися з прогулянки. Що трапилося? Ти, часом, не захворіла? Чи хороше почуваєшся? — спитала занепокоєно Мебукі.

— Так… — відповіла якось невпевнено Сакура. — Усе добре.

— Тоді чом тремтиш?

— Мамо… — жінка серйозно поглянула на матір. — Сьогодні Сарада сказала, що біля Аяминої харчевні на неї «чудернацьки дивився» якийсь чоловік.

— Що? Який іще чоловік?

— Не знаю. Уявлення не маю, хто б це міг бути.

— Упевнена? Чи ти сама бачила цього чоловіка?

— Ні, не бачила. Вибігла назовні – вже нікого не було.

— Може, їй привиділося? Знаєш, у такому віці діти часто вигадують собі що-небудь: незнайомих людей, уявних друзів – потім вірять у це.

— Я теж так подумала, і я хочу так думати, але… Щось це не схоже на дитячі вигадки й уяву. Сарада злякалася, я бачила це за її скам’янілим обличчям. Вона вся зблідла.

— Який жах!

— Мамо, я боюся! А раптом їй загрожує небезпека?

— Не нітитися ти так! Ти зараз тільки наганяєш полохнечі на себе. А треба мислити тверезо.

— Як я можу не нітитися?! Чи ти забула? За моєю донькою полювали, ще коли вона навіть не родилася! А ти кажеш не нітитися! Я не переживу, якщо з нею щось трапиться, мамо! Невже їй знову хтось хоче вчинити зле? Я не дозволю!

— Заспокойся, мила! — Мебукі обійняла доньку.

— Невже я тепер усе життя повинна прожити у страху?

— Терпи, — Мебукі кинула га Сакуру серйозний погляд. — Ти знала, із ким пов’язала своє життя. То тепер і не мрій про спокій. Будь готова до того, що його минуле може відобразитися на тобі, на Сараді.

— Що ж мені робити, мамо? — Сакура благально погледіла на матір.

— Нічого. З цим нічого неможна вдіяти. Просто будь сильною, доню. Будь сильною, щоб захистити Сараду.

— Я нікому не дозволю зашкодити моїй доньці! Вона не буде нести тягар клану Учіх!

— Ми з тобою, доню. І завше будемо з тобою та із Сарадою. Хто посміє образити мою любу онуку – матиме справу зі мною, — ствердила Мебукі, що викликало усмішку на Сакуриному обличчі.

— Дякую тобі, матусю! — вона кріпко обійняла матір. — Я так тебе люблю!

— Я теж люблю тебе, моя дівчинко!

— Яка ж я все-таки щаслива, мамо! Я маю Сараду… Я маю тебе… Я маю тата… Я маю Нарута, Цунаде, Какаші, Іно… Я маю своїх друзів… Як добре, що ви всі зі мною! Що ви поряд, підтримуєте мене… Що б я робила без вас усіх?.. Ви моє повітря! Для мене ви найближчі, найдорожчі люди!

— Свого «чоловіка» забула в цей список унести, — Мебукі бере на кпини. Як тільки жінка згадала свого «любого» зятя, її голос сповнився шалом. Вона всім серцем зневажає цього мужа й винить його в усіх нещастях своєї єдиної доньки.

— Я не забула. Він завше в моєму серці. І він вернеться. І ми будемо щасливі. Усі разом. Як сім’я. Справжня сім’я, — відповіла якось гейби твердо, та при цьому невпевнено, Сакура. Кожне слово ставало поперек горла. Хочеться плакати. Але жінка не може дозволити собі таку слабкість. Тільки не на очах у матері. — Гаразд. Я піду вкладати Сараду. Їй пора спати. Завтра має бути тяжкий день.

— Ти теж не засиджуйся.

— Не буду. На добраніч.

— На добраніч, дорогенька.

***

Сакура відкривши двері в дитячу кімнату, тихенько ввійшла, заставши доньку за мальовництвом. Дівча лепсько зосереджена на малюнку, тому не помітила присутности матері.

— А що це ми тут робимо? — жінка кріпко обійняла доньку ззаду й поцілувала її у пухкеньку щічку.

— Мамо, диви! Панночине свято. Усі прийшли у гості, — крихітка похвалилася малюнком, очікує на відповідь од найголовнішого «прикліпника».

— Ого! Краса та й годі! — Сакура в захваті почала розглядати «картину». — А що це в нас за панночка тут така красива сидить? Спати не час? — вона не стрималася, щоби знову не поцілувати свою красуню. — Завтра рано вставати, ти пам’ятаєш, маленька? В когось бо завтра День народження. Чи ти забула?

— Не забула! Не забула! — радісно виказала Сарада.

— Тоді ходімо митися — і спати.

Жінка викупала дівча, вже вкладає її у тепле м’яке ліжечко.

— Ну-бо застібнемо сонницю. Домовилися щодо завтра? Чого не робити?

— Не бігати одній до заповіднику.

— Обіцяєш? — питає Сакура, серйозно примруживши очі, та при цьому на її обличчі сяє добра усмішка.

— Обіцяю!

— Молодчина! Завтра моя донечка подорослішає на один рік, — жінка дбайливо вкрила доньку теплою ковдрою.

— Сказати, хто до мене прийде? Порахуймо!

— Рахуй.

— Чьочьо, Боруто і Хімаварі, Іноджін, Шікадай, Метал Лі, а ще знаєш хто?

— Хто?

— Мірай. Донька пані Куренай. Вона дуже хороша й грає з нами й допомагає нам, хоча вона і старша від нас.

— Мені здається, що ти станеш старостою. Усе. Лягай. А тепер спати! Укриймо тебе хорошенько. Спи, сонечку. На добраніч, моя панночко! Спи солодко! — Сакура ніжно поцілувала доньку, потім устала з ліжка і, загасивши світло, полишила кімнату, опісля й сама рушила відпочивати після тяжкого дня. Адже наступний день обіцяє бути ще більш тяжким і відповідальним.

Авторова примітка. «Доброї години, мої дорогі читачі! Хух! Нарешті, я втілила частину вже давнього задуму! Далебі, з іншого фанфіку хотіла почати: макси плянувався, з величезним числом подій, героїв, а також оплут, загадок, і часових, і просторових перескоків. Але мисель про цей драбл навістив мене раптово. Ось, такий собі впершень вийшов у даному гузрі. Сподіваюся, вам сподобається. Не забувайте залишати відгуки! Заздалегідь дякую всім тим, хто приділив свого часу для прочитання моєї роботи! Тут ви зможете подивитися ілюстрації до фанфіку… Ну ілюстрації – гучно сказано, щоправда. Просто добірка відповідних дійству малюнків… Кого цікавить моя творчість, уступайте до моєї гуртівки у Вконтакті, буду вельми рада новим читачам. Усім приємного читання й доброго дня!»

Ілюстрації до першого розділу.

<< Попередній розділ丨Наступний розділ >>

Зміст