Джерело: Дзякович П. К. Оповідання старожилів // Начерк города Мелітополя і його повіту в географічнім одношенні
---
Глибоко цікавлячись минулим Мелітополя та його повіту, опріч документальних даних, я падкував здобуть необхідні мині відомості од місцевих старожилів. На жаль, здобуті мною відомості вкрай скудні, бо з перших поселенців Мелітополя вже нікого в живих нема, а їхні діти на мої запитання одказували повним невіданням минулого Мелітополя і його повіту. Хай там що, уважаю своїм обов'язком поділитися з читальником цими скудними відомостями, починаючи з оповіданнів мого батька, призначеного на службу до Дніпровського повіту наприкінці 1830-х років. Тоді територія Дніпровського повіту простягалася включно до села Великої Знамянки [прим.: нині село Велика Знамянка Камянсько–Дніпровського району] з одного боку й Генічеська — з инчого.
Степи були цілком незаймані, степові трави величезні, фавна степів була розмаїта, починаючи од теперішнього єдиного представника нашої степової фавни, зайця, і кінчаючи дикими кіньми, косяки котрих у степові були звичним зьвищом. «Бувало їдеш степом, — розповідав батько, — далеко-далеко на кургані стоїть дикий жеребець на сторожі, оберегаючи свій косяк; трохи станеш наближаться, дивишся, жеребець і погнав у далину свій косяк».
За оповіданнями батька, коні були зросту невеликого, з великою головою, мишастої масти і чорним по спині ременем. Коні ці уважалися нездатними до приручення. Остатнього представника коней цього типу батько бачив у 1850-х роках у конюшні маєтку поміщика Білого десь близько Каховки. У Дніпровських плавнях, хотя дуже рідко, траплялися дикі кабани, дуже часто дикі кози, і одного разу, на велике своє здивування, батько бачив пару терерів, близ Дніпровських плавнів. Чи випадково це були залетілі гості, чи справді вони водилися в плавнях, батько сказать не міг. Був він, батько міц, проїздом у селі Олександрівці до перейменування його в Мелітопіль, і все, що він міг про єї сказать — це те, що місцевість ця була вкрай лихоманкова, вода шкідлива для здоровля, присілок глухий і тільки оживлявся чумацьким і поштовим трактом, що проходив через нього.
Мелітопольський хрестянин Павло Єрмак, що вмер у почесному віці в 1870-х роках, так розповідав мині про старовину Мелітопільського повіту:
《Що це за благодатний край був років 30–40 тому! Степи були незаймані, трава в зріст людини; худоби розводь скільки хочеш, заборони ні од кого нема. А харчі у нас які були! Мнясо у нас було мало нн кожен день; набридне мнясо — їж рибу, котрої маса була в Молочній і озерах коло єї, про котрі тепер і помину нема, всі пересохли. Набридне річкова риба, возьмеш, бувало, пів кварти горілки і поїдеш на рибні ватаги до Азовського моря, пригостиш рибалок горілкою, вони й дадуть тобі скільки хочеш бракованої червоної риби, да ще й уволю нагодують тебе такою свіжою ікрою, за котру тепер багато грошей треба би оддати.
Хліба тоді сіяли ми небагато, тільки для себе; все, що треба було для домашнього обіходу, робилося вдома, як-от: полотно, сукно для свит, шуби, постоли, а в чоботях тільки зимою ходили, да й ті самі шили з купованої юфти. Правда, грошей було мало, да зате скотини й овечок багато було, і як тільки потрібні гроші на податі, зараз продав шерсть або якусь скотину, заплатив подать — і прав козак! А тепер і сорочку купи, і свиту купи, і чоботи купи — все–все купи, а наші баби вже й прясти зовсім розучилися, і все тепер у нас покупне. Тепер усі кинулись до посіву хлібу, а скотарство знищили; правда степів уже таких, як передіше були, нема, і якщо Бог урожаю на хліб не дасть, то мужик і крутиться як муха в укропі, й не знає, як із нужди вивернуться. Передніше ж скотинка та шерсть виручали мужика! А яке роздолля у степах було, так і говорити годі!
Ще на цьому (правому) березі Молочної де–не–де хліб да баштани сіяли, а вже на тому (лівому) березі — суплаш цілина віковічна, тому що там ногайці жили й займались одним скотарством. І на нашому березі (Мелітопольському) – в Семенівці, Тамбовці, Терпінні, Троїцькому, Богданівці — теж скотарством у великих обсягах займався живши там народ, духоборцями звався, но його вислали за Кавказ кудись, літ з тридцять тому. Багато людей розбагатіло, коли виходили одсіля духоборці, мало не задаром продаваючи свої стада й хозяйство! Після Севастопільської війни і ногайців випроводили кудись у Туреччину. І при уході багато людец понаживалось. Бувало, ногаєць за 10 паперових рублів продає такого коня, що на всякому місці йому ціна 40 рублів, а потім ходить і міняє ту папірчину на срібло, а йому дають за ту десятирубльову папірчину два — багато–багато — три срібні рублі. Кажуть, що ногайці, бувши тут багачами, прийшли в Турцію зовсім убогими; хороший це народ був і нам за їх дуже хороше жилось.
На місці ногайців поселилась тут бургарня (болгари); ну, цим далеко до ногайців: до тіх ногайців, бувало, приїдеш, так вони й баранця заріжуть, і курку зварять, і дуже–дуже радуються гостю; тому, кажуть, що гостя сам їхній Бог – по-їхньому Алла (Аллах) — посилає; до болгарина ж якщо заїдеш, то й з голоду помреш, якщо сам не попросиш, да й тоді харчі дадуть найгірші: що аж крутить: стрюкований перець, да бриндзу таку солону, що потім пйєш–пйєш воду, аж поки живіт заболить, да не розіпрк тобі його як барабан. Отаке у болгар частування. А як руських бургарня ця не любила, так і сказать нільга! А народ який сварливий, слова не скаже без матючча!
Хороше нам жилось до Кримської війни, свобідно, хотя й не завсігди спокійно того–то, що багато тут шасталось безпаспортного люду, здебільшого біглих поміщичих хрестян; були меж їми і хороші, а більше лихі люди. У нас вони називались «панськими втікачами»; пізніше дехто з них до нас приписались. Через оцей бродячий люд і у нас небезпечно було: сметроубийства, кражі, грабежі. Бувало, якщо їдеш у дорогу – то й ружжо бери з собою; або, бувало, ці бродяги наслухають, що у якого–небудь чоловіка грошенята водяться, — то вже вони до його заберуться і гайда пятки, руки, ноги або спину прижигать йому до тих пір, поки не оддасть гроші; через те якщо у кого й були гроші, то не тільки од чужих, а й од жінки своєї держав це таємно. Трапиться, бувало, потреба в грошах — от і одправишся до такого, про котрого знаєш, що в нього є гроші. Довго–довго просиш його, бувало, щоб дав, поки не випросиш, да й то — перше неж дать, він заставить тебе при іконі поклястися, що нікому про це не скажеш, що в нього є гроші. І щоби в ті часи не звернуть позичених грошей, про тей й чути не доводилось! Не те, що тепер: і векселі, і розписки дають, а грошей не оддають. Або люди луччі були, або Бога боялись, а тільки мошенства менче було! Тільки бродяги шкоду й робили.
А звірів і птиці скільки водилось тут, навить дикі коні були. Раніше, кажуть, були тут і сайгаки, і чикалки (шакали). Бувало, весною, навсході сонця, як зглянеш на степ, то дроіи як вівці так і бродять, а дрофичі, як индики, розпустять фости да крила — і стоять. В час косовиці сіна — кожного дня варився у нас кандер (каша) з дрофиною. Тепер же тільки заєць і водиться, да й то на одного зайця десять мисливців: оден зжене, другий перейме, а там третій, четвертий, – да так і ганяють нещасного зайця, поки його не заганяють насмерть.
Ні, передніше всім лучче жилось! Бідности такої, як тепер, не було. А тепер не рідкість бачити, як син прийде з шинку додому да й волоче старого батька за чуб за те, що не дає тягти в шинок остатнє лахміття. Багато гріха тепер на світі, майбуть — остатні часи приходять!》
Ну а про німців, що живуть по Молочній, ви не чували, відкіль вони тут узялись? — запитував я Єрмака.
《Старі люди так розказували, — продовжував своє оповідання Єрмак, — що вони, ті німці, щеза цариці Єкатерини прийшли сюди з Німечини і сіли на землі, котру та цариця одняла у татар, де й досіль живуть. Їм дуже хороше живеться: ні податей, ні рекрутчини не знають (розповідалось це до введення всезагальної повинности), да щн їм і особливу землю для вівчарства дають, а вони овець не держать, а здають цю землю в оренду, да на получені гроші і скупляють у панів землі для своїх же безземельних німців. Через це у їх душовий наділ і не зменчується, не так, як у нас (очевидячки, Єрмак не одличав подвірного кольонистського володіння од душового хрестянського наділу).чого ж їм не жить і не богатіть!
Десь там коло Фейна є кольонія, Марйєнгейм називається [прим.: мається на увазі кольонія Мариєнгейм, нинішнє село Молодіжне Михайлівського району], населилась вона недавно на казенній землі, котрою здавна михайлівці задарма користувались, поки казна не здала її Фейну в оренду. А то ще кажуть, зовсім недавно з Німеччини на собаках приїхали німці і посадились на землі Василівського пана (володільник Василівки поміщик Попов; дійсно, і мині доводилося чути з Василівкт, що перві кольоністи німці зьявилися з возами, запряженими собака). Чутно, що луже вони розбагатіли і тепер хозяї на всю губу.
І чого би німці у нас так багатіють? Я так гадаю, того що вони дуже розумливі! Ну й, якщо правду сказать, народ вони робочий. Уже против німця падковитішого й охайнішого в роботі нема. Недаремно кацапня, що приходить сюди на косовицю, каже: німець хороше за працю платить, но ще оучсе заставляє працювать! От вони то, бувало, і розказують, що у німців так косять: оден німець становиться на перву ручку, другий на остатню, а робітники між їии; це для тогл, щоби од первого німця робітники не одставали, а котрий одстане, того задній німець і підгоняє своєю косою. Німці – народ дуже чесний, чужого їм не треба, но зато і ща все своє добро кріпко стоїть;
Немає коментарів:
Дописати коментар